Осінь – «похмура пора, очей зачарування» – сприяє філософським роздумам. Таке враження, що восени наше сповнене метушні життя трохи, зовсім ненабагато, але сповільнює швидкоплинний хід, і маємо можливість подумати про вічне. Наприклад, про наше спільне минуле, про історію.
Існує поширений вислів – «ступінь цивілізованості суспільства визначається його ставленням до…». Замість трьох крапок кожен підставляє своє визначення. Я дописав би «до історії». Так уже давно склалося: ставлення до подій далекого та недавнього минулого надто політизується, надто ідеологізується. Трактування історичних подій і фактів, що відбулися, постійно змінюється в залежності від рішення чергового партійного з’їзду та переваг політиків-керівників. Це і дало підстави для появи такого розхожого виразу: «Ми країна не тільки з непередбачуваним майбутнім, а і з непередбачуваним минулим».
Безумовно, історію власної держави, хоч би які витоки в неї не були, літопис рідного краю знати необхідно. Це аксіома, вона не потребує доказів. Однак, саме тут у нас і виявились великі дірки. Особливо це стосується молодих. У мої вже «майже» 60 важко не стати буркотуном, нелегко не уподібнитися тим, хто постійно дістає з колоди полеміки «безпрограшний» козир – «молодь нині не та». У неї зовсім інші кумири та заняття. Нею повновладно заволодів Інтернет. Молоді – діти віку електронних гаджетів. І вже трирічне маля, «скачує» бабусі рецепти зі «всесвітньої павутини». Це не добре, і не погано, це об’єктивно та очевидно.
Коли був школярем (ох, як давно це було – теж історія, предмет нашого обговорення), я неодноразово посідав призові місця в міських олімпіадах з історії, суспільствознавства та економічної географії, вони були моїми улюбленими предметами. Якось, теж уже досить давненько, випала нагода поставити запитання однокласникам сина, учням не самого останнього навчального закладу столиці. Запитання було, як мені здавалося, не важким: «Назвіть імена піонерів-героїв». Лише один юнак згадав Зою Космодем’янську. І хоч на момент здійснення подвигу вона була вже комсомолкою, для нього це вже був успіх. Про Зою йому розповідала бабуся. Такі ж імена, як Льоня Голіков, Марат Казей, Володя Дубінін, Валя Котик, моїм респондентам нічого не говорили. А школярі мого покоління знали ці прізвища назубок, ще з класу п’ятого-шостого. Знали молодогвардійців – Олега Кошового, Сергія Тюленіна, Івана Туркенича, Любов Шевцову, Уляну Громову, а також Олександра Матросова, Віктора Талаліхіна, Івана Кожедуба, Миколу Гастелло, Олексія Маресьєва та багатьох-багатьох інших, що поклали на вівтар Перемоги найдорожче – своє життя. Невже їхні героїчні вчинки й імена підуть в небуття, забудуться?
Так, молоді можуть погано знати математику, фізику, хімію, зрештою, не всі вони стануть професіоналами в цих галузях у дорослому житті. А історичні знання універсальні!
Що ще дивує. Ми з негативізмом ставимося до власної історії, вічно копаємося в її «чорних плямах», неначе мазохісти посипаємо голову попелом, ніби й нам соромно за криваві діяння Івана Грозного та сталінського режиму, казнокрадів усіх часів. Ми не стараємося бути історично об’єктивними, не хочемо шукати виправдань та півтонів, ми все мажемо або білою, або чорною фарбою. Ми обов’язково повинні займатися самоїдством, ятрити рану, що кровоточить, і, як полінезійські племена, «танцювати на кістках предків».
Про ненависних тиранів ми любимо судити з точки зору нинішнього дня, не оцінюючи їхні дії відповідно до того чи іншого історичного періоду. Адже, крім них, наша загальна історія, що сягає глибини століть, багата на імена великих просвітителів, мандрівників, дипломатів, письменників, реформаторів. Однак вони чомусь перебувають на периферії нашої свідомості та історичних знань.
Щодо історії, ми схильні до крайнощів. Особливо це стосується недавньої історії. Пам’ятаєте, як на хвилі гласності та перебудови, незвичних для нашого суспільства демократичних цінностей, ми огульно почали ганьбити все, ну буквально все, що було пов’язане з радянським ладом.
Тепер, коли ми надихалися «повітрям свободи», точніше були ним сп’янені, повною мірою насолодилися демократією і ринком, профукали Радянський Союз і пережили національну ворожнечу, знову поринули в безодню громадянських воєн і немов прозріли: виявляється в радянському минулому було багато позитивного, що необхідно взяти з собою й у сьогодення, й у майбутнє. Ми раптом (та чи ж раптом?) усвідомили, що маємо чим пишатися, навіть якщо ці події відбувалися в найстрашніші історичні періоди.
А наші ідеологічні опоненти з-за кордону не спали, часу даремно не втрачали. Вони працювали, створювали історичні міфи, найкращі режисери Голлівуду знімали такі якісні фільми (наприклад, «Врятувати рядового Райана»), що багато молодих людей на Заході переконані, що Велику Вітчизняну виграли… американці.
Висновком, який хотілося б зробити за результатами цих «роздумів із приводу», є вираз «Якщо ви вистрілите в минуле з пістолета, то майбутнє вистрелить у вас з гармати».
Микола КОЛЕСНИК.