Вчетверте подивився кінофільм «28 панфіловців». Фільм про мужніх, героїчних людей, справжніх героїв з полум’яними серцями, з негнучким стрижнем у душі. Тоді, у грудні 41-го, було найважче. Фашистський звір рвався до Москви. І весь світ завмер в очікуванні неминучої розв’язки. Тоді до Перемоги було ще довгих чотири роки тяжких випробувань і розчарувань.
Герої дивляться на мене з екрана – прості мужчини: росіяни, українці, казахи, киргизи. Ось вони живі, а ось їх вже немає, .. одного, другого, третього… двадцять восьмого. І все ж ворог не пройшов. Тут на Волоколамському шосе біля роз’їзду Дубосєково фашисти були зупинені силою духу червоноармійців-панфіловців. Честь їм і вічна пам’ять. Вони не дожили до Великої Перемоги, але плекали її всією силою своїх душ і сердець.
Мені випала честь проходити строкову службу в 316-й Гвардійській, Режицькій, тричі Червонопрапорній, орденів Леніна, Суворова та Богдана Хмельницького мотострілецькій дивізії імені генерал-майора І. В. Панфілова. Вибриті «наголо», ми, призовники, трохи в тривожному невіданні сідали у великий літак ІЛ – 18 в аеропорту Одеси. Наші супроводжувачі – загорілі, вузькоокі прапорщики з кам’яними обличчями – наводили на смутні здогадки, що служити нам десь за Уралом. Так воно й вийшло. На два роки артполк, розквартирований у південних степах Казахстану, став для мене другою домівкою.
У напруженому навчанні, в бойових стрільбах на неосяжному полігоні Отар летіли дні. І ось я вже здолав рідкісну професію – вичислювач. Дістав перше військове звання – єфрейтор. Мої бойові друзі, де ви зараз? Росіяни Сергій Панкратьєв, Юра Тітов, Олег Логачов, українці Василь Тодосійчук, Валерій Ковач, казах Умар Джанібеков, татарин Фарід Кашапов, литовець Лінар Драгайтіс.
Сьогодні, в день 73-ї річниці Великої Перемоги, я згадував і вас, і ваших бойових побратимів з далекого 41-го. Йшов у лавах «Невмирущого полку» разом із сотнями воїнів та їхніх нащадків – з радістю на обличчі, з думками про вас і про тих ваших побратимів, чиї портрети несли мої земляки-бендерчани. Спасибі вам за подароване нам життя, за сонце на небі, за мир! Пригадаємо декого з них.
Михайло Стрельчук, українець. Народився в Бендерах у 1915 році. Пройшов усю війну. Брав участь у Сталінградській битві. Там знайшов свою наречену росіянку Євдокію. Мав два поранення. Вижив. Майже все життя працював на залізниці в місті. Після війни у нього народилася донька Тетяна. Вона вдруге йшла вулицями міста у складі «Невмирущого полку» з портретом свого батька. Для неї це – велика честь і обов’язок. Її подруга – онучка Павла Зацепіна, росіянина, який загинув під Псковом. Для неї теж велика честь взяти участь у священному ході.
Арсеній Калачов, шестикласник першої Бендерської гімназії, йшов із портретом прапрадіда Петра Тєлєгіна. Прапрадід призивався з Курська. Дійшов до Берліна. Воював на Далекому Сході з японцями. У жорстокому бою особисто знищив сімох ворожих солдатів, за що був нагороджений Орденом Слави. Для Арсенія день Перемоги – велике свято. Прапрадідом він пишається і сьогодні.
Кондрат ПАНЧИНА.