НАРОДНИЙ ДИПЛОМАТ

До когорти першопрохідців, які торували шлях до придністровської державності, поза всяким сумнівом, слід вважати причетним Веніаміна ПОТАШЕВА.


Голос народу почули

В останні три з половиною десятиліття історія робила неймовірні кульбіти. Не стало Радянського Союзу, й усі радянські люди відразу втратили Батьківщину. Виникли окремі держави. Серед них і створена волею народу (поки що не визнана) Придністровська Молдавська Республіка.

Придністровцям, організаторам першого в СРСР політичного страйку та референдумів, які дали реальну відсіч націоналістам, було нелегко розібратися в різноманітті цілей істинних ініціаторів розвалу країни та їхніх покровителів, які прикривалися демократичними гаслами. Та коли жителі Лівобережжя і Бендер залучилися до цієї боротьби, вже не роздумували, це був справжній народний порив.

У Придністров’ї до останнього чинили опір розвалу Радянського Союзу: жителі взяли активну участь у референдумі 17 березня 1991 р. про його збереження. Серед них був і працівник Тираспольського авторефрижераторного заводу Веніамін Поташев. Та не судилося. Як з’ясувалося, до думки більшості радянського народу не прислухалися. Навіть за такого результату придністровці не втратили почуття власної гідності та продовжували боротися з націоналізмом.

Одним з етапних моментів цього опору став політичний страйк 1989 р., що викликав у Радянському Союзі великий суспільний резонанс. Серед уповноважених представників придністровців, які в той час виїжджали у великі промислові центри СРСР для роз’яснення вимог мешканців Придністров’я про рівноправність, був і Веніамін Якович, делегований трудовим колективом рідного підприємства до складу ОРТК м. Тирасполь.

Куди б не приїжджали народні дипломати з Придністров’я, на яких би майданчиках не виступали, люди всюди проявляли жвавий інтерес, увагу, занепокоєння і співчуття, гаряче бажання допомогти. Щоправда, були й такі, хто казав: «Що ви там страйкуєте? Чого вам не вистачає? Що не поділили?» Однак, після відвертих розмов з «народними дипломатами» Придністров’я про те, як націоналісти поводяться з російськомовними громадянами, як здійснюють терористичні акти, як ідуть війною на власний народ, ставлення й обличчя слухачів змінювалося, здивування переходило в обурення, а потім і в бажання чимось допомогти у справедливій боротьбі жителів Лівобережжя Дністра та Бендер. Бажали удачі, витримки, послідовності та мужності у відстоюванні інтересів, у справедливій боротьбі за базові права придністровців.

Велику підтримку тоді надавали російські ЗМІ, які розповідали про «дипломатичні десанти» з Придністров’я. В одному з інтерв’ю, раніше даному Веніаміном Яковичем газеті «Советы народа», він згадував:

«Мені, наприклад, дуже імпонувала чесна громадянська позиція спецкора «Уральского рабочего» Юрія Коньшина, який не раз бував у Придністров’ї в найгарячіші для республіки дні. За подвижницьку діяльність його нагородили придністровським орденом Пошани».

Народні дипломати з Придністров’я під час поїздок намагалися охопити якомога більшу аудиторію, обираючи для виступів великі міста. У 1989-му, виступаючи на конференції в Ленінграді, Поташев прочитав вірш Григорія Вієру «Гей, росіянин!», який закінчувався неприкритим закликом до кожного молдаванина: «Якщо росіянин попросить у тебе шматок хліба, вклади йому в долоню динаміт». Це був своєрідний тактичний хід промовця.

Двотисячна аудиторія Палацу спорту, втомлена довгими виступами, почувши гнівні слова «Гей, росіянин!», стрепенулась і спрямувала погляд у бік трибуни. Всі уважно слухали вірші в моментально принишклому залі, шоковані словами лицемірного румунського націоналіста, який за радянських часів складав віршовані оди, славлячи Леніна та комуністичну партію. Після конференції всі оточили Поташева й запитували: «А як там, у Придністров’ї?»

І Веніамін Якович, і його численні соратники, які доносили правду про трагічні події в Придністров’ї до світової спільноти, називали не інакше як народними дипломатами. Це, взагалі, можна вважати одним із феноменів ПМР, який, здається, ще належить досконально вивчити фахівцям-історикам. Поташев же виконував функцію народного дипломата до кінця свого насиченого подіями життя.

Для прориву інформаційної блокади представникам ОРТК та інших громадських організацій неодноразово доводилося виїжджати на Урал, до Сибіру, навіть на Далекий Схід, до Москви, Ленінграда й інших міст, усього понад два десятки адрес у цьому переліку. Виступаючи перед делегатами з’їздів і конференцій різних партій, рухів та об’єднань, перед народними депутатами та трудовими колективами, у друкованих ЗМІ, на радіо й телебаченні вони доносили до людей правду. Це було рухом справжньої народної дипломатії, важливим напрямом загальної, всенародної праці на визнання республіки.

В інтерв’ю офіційному друкованому органу Верховної Ради Веніамін Якович зізнавався:

«Через роки мені не соромно сказати, що з цим нелегким завданням народні дипломати справлялися з честю. Я впевнений, що народна дипломатія не втратила актуальності й у наш час, коли Придністров’я обмежують з усіх боків, щоб придністровці поступилися принципами, які вони сповідують ще з початку 90-х років минулого століття. Цю роботу необхідно активізувати».

Воістину, пророчі слова.

Довіру виборців виправдав

До таких людей, як Веніамін Поташев, що походили «від плуга та верстата», була особлива довіра. Не випадково ж його було обрано до складу Верховної Ради ПМР першого скликання. Ніхто з тодішніх народних обранців не мав досвіду законотворчості. Сказати, що було тяжко, значить нічого не сказати. І великого конкурсу на депутатське крісло також не було. Бути депутатом – не привілей, а велика відповідальність і велика робота, часом із ризиком для здоров’я та життя. У кожному з депутатів того часу міцно вкорінилася віра у правоту спільної справи.

«Нас підтримувала довіра виборців», – зазначав у ті роки Веніамін Якович і навів такий випадок, щоб нинішнє покоління розуміло, як доводилося працювати першопрохідцям.

 «Захворів якось на ангіну, лежу, дзвонить телефон. На зв’язку – секретар партбюро заводу «ТиЗАР» Микола Манжос.
– Веніаміне Яковичу, вітаю! Колектив заводу висунув Вас кандидатом у депутати Верховної Ради МРСР (13-го скликання, останнього за СРСР – Ред.).
– Що поганого я зробив?
– Так вирішив колектив, було три тури. З семи кандидатів, серед яких і керівники заводу, люди обрали Вас.
Тоді на виборах, що відбулися у два тури, я здобув перемогу серед п’яти конкурентів і був обраний депутатом ВР МРСР.

Згодом дістав від керівництва заводу багато «сюрпризів», адже ми працювали на громадських засадах, від основної роботи звільнення не мали. Доходило до абсурду: я беру участь у роботі сесії, а на роботі мені ставлять прогули. Була навіть спроба звільнення за скороченням штатів. Тоді в ситуацію втрутився Голова Верховної Ради Григорій Степанович Маракуца, жорстко поговорив із керівництвом заводу…»

Ось такими складними були умови діяльності лише одного з придністровських депутатів першого скликання. Проте це жодним чином не впливало на роботу з виборцями на округах, вона була продуктивною і результативною. Жителі мікрорайону «Кіровський» досі вдячні Веніаміну Поташеву, який уже пішов у небуття, за те, що допомагав вирішувати їхні нагальні проблеми в отриманні житла, поліпшенні житлових умов, у зведенні прибудови до столичної школи № 15 тощо.

На етапі становлення придністровської державності саме депутати різних рівнів були серед головних організаторів мітингів і сходів громадян, референдумів. Особливе значення цей напрямок депутатської діяльності мав на той час у тих населених пунктах, де був сильним вплив народнофронтівців.

Власне й сама республіка була створена на другому з’їзді депутатів усіх рівнів тоді ще придністровського регіону у складі СРСР. Це була природна реакція народних обранців Придністров’я на дії керівництва РСР Молдова, не здатного втілювати в життя політику, що виражає інтереси всіх національностей. Створення своєї держави було підтримане абсолютною більшістю придністровців. Однією з юридичних основ заснування республіки стали результати референдумів і сходів у містах, селищах і селах Придністров’я.

Надалі депутатам Верховної Ради першого і другого скликань доводилося вирішувати чимало нових для молодої республіки завдань, адже досвіду розбудови власної держави ні в кого не було. То був час, коли кардинально змінювалися й економічні відносини – виникнення ринкової економіки, приватна власність, приватизація. Погляди на ці питання у депутатів були різні. Що ж стосується зовнішньої політики, тут усі були єдині – діяльність народних обранців насамперед була спрямована на міжнародне визнання ПМР.

І що не ім’я, то легенда: Iгор Смирнов, Григорій Маракуца, Анатолій Белітченко, Анатолій Большаков, Віктор Дюкарєв, Олександр Караман, Віктор Карамануца, Михайло Кириченко, Сергій Леонтьєв, Iлля Мільман, Володимир Риляков, Володимир Харченко, Надія Чегурко, Iван Цинник, Микола Шестаков, Віталій Глєбов, Віктор Арестов, Микола Остапенко, Федір Добров, Володимир Воєводін, Гімн Пологов, Станіслав Мороз, Олександр Сайдаков, Валерій Чариєв, Андрій Манойлов, Василь Яковлєв та багато інших.

Для депутатів «першої хвилі», для всіх об’єднаних спільною метою придністровців головним було, як у тій пісні: «Жила б країна рідна, і немає інших турбот». Усіх першопрохідців, творців республіки, вирізняла активна життєва позиція. Всі тоді працювали на спільну справу, не шкодуючи при цьому ні часу, ні сил, ні здоров’я, а нерідко й життя.
А ці слова, сказані колись Веніаміном Яковичем в одному з інтерв’ю, можна характеризувати як його політичний заповіт:

«Головним досягненням придністровського народу є його єдність. Консолідація потрібна і в суспільстві, і в органах влади… Депутатам необхідно завжди бути з народом, не відриватися від виборців, жити їхніми сподіваннями й турботами, ніколи не обманювати й не давати нездійсненних обіцянок».


Поташев Веніамін Якович. Народився 1928 р. у присілку Защелля Архангельської області. Трудову діяльність розпочав 1941 року в місцевому колгоспі. У 1966-му закінчив Свердловський гірничий інститут. Понад два десятки років працював на руднику Кіровградського мідеплавильного комбінату у Свердловській області – начальником зміни, дільниці, цеху, головним інженером, начальником шахти.

До Тирасполя переїхав у 1972-му, працював заступником головного інженера і начальником дільниці на підприємстві «Гідромеханізація». З 1974 по 1983 рр. – інспектор, начальник дільниці «Енергонагляду», потім працював на Тираспольському авторефрижераторному заводі.

Активний учасник політичної боротьби з націоналізмом проти утиску прав російськомовного населення. У серпні 1989 р. був обраний членом Ради трудового колективу (РТК) заводу, ОРТК Тирасполя, членом президій міського і республіканського страйкових комітетів.
Обирався депутатом Тираспольської міської, Верховної Ради МРСР, Верховної Ради ПМРСР.


Олександр ЗАВЕЛЯ.

Фото vspmr.org