На засніжених берегах Дністра 5 лютого 1922 року в сім’ї тираспольчанина Аркадія Павлоцького народився син, якого назвали Михайлом. Його дитинство і юність промайнули в рідному місті. З атестатом про середню освіту (СШ № 6 у Тирасполі, нині гуманітарно-математична гімназія), він вступив до Одеського індустріального інституту. Однак з дитинства вабила його романтична стезя військового, і настирний юнак не зрадив своєї мрії – перейшов у військове училище.
З 1940-го поєднав він долю з Червоною Армією (був призваний з Одеси), у 1941-му закінчив Ленінградське військово-піхотне Червонопрапорне училище ім. Кірова, а в травні 1942-го прибув на фронт начальником зв’язку 62-го зенітного полку. Бойове хрещення молодого воїна відбулося під Ленінградом. Він воював на Волховському, Ленінградському, Брянському та Центральному фронтах.
Незабаром ст. лейтенант, командир взводу стрілецької роти окремого батальйону був представлений до нагородження медаллю «За відвагу». Комсомолець Павлоцький на той час уже мав контузію (у серпні 1941р.), а в липні 1942-го був поранений, що свідчило про його рішучість та відчайдушність у боях.
Із запису в нагородному листі дізнаємося, що в ніч на 2 липня взвод 2-ї стрілецької роти втратив у бою командира. Не розгубившись у критичний момент, командування підрозділом узяв на себе Павлоцький: повів солдатів на ворожі окопи, перемагаючи спротив фашистів. Бійці з командиром увірвалися в німецькі лаштунки, зав’язався жорсткий рукопашний бій. Під час атаки та рукопашної сутички штурмовики знищили понад сотню ворогів. Поранений Михайло не залишив поля бою, діяв рішуче і сміливо, що послужило прикладом товаришам.
Невдовзі кмітливий розвідник став помічником начальника штабу 360-го стрілецького полку з розвідки. Хоробрістю прославився капітан Павлоцький, командуючи батальйоном під час форсування Десни біля населеного пункту Оболоння, Чернігівської області. Своїм прикладом надихав і вів у бій з ворогом, який удвічі перебільшував сили розвідників.
Два батальйони піхоти, 10 танків і 2 самохідки вирушили на двобій зі штурмовиками Павлоцького, намагаючись скинути їх з берега Десни. Розвідники відбили 3 контратаки з великими втратами для ворога: знищили майже сотню німців, захопили 8 кулеметів, 2 рації, полонили 6 гітлерівців. Хоробрість командира і стійкість його штурмовиків забезпечили успішне виконання завдання.
Особливо відзначився офіцер у боях за Дніпро північніше Києва: під час форсування могутньої водної перешкоди він очолював штурмовий розвідзагін. 23 вересня 1943 року підрозділ першим переправився через Дніпро біля села Комарин Гомельської області, швидко захопив плацдарм, зайняв вигідні позиції й вогнем прикривав переправу всього полку. Приклад геройства і доблесті показав командир розвідзагону в боях за укріплений пункт – село Берізки. Дві доби капітан з маленькою групою відважних солдатів відстоював п’ятачок, відбиваючи ворожі контратаки, знищив багато гітлерівців і бойової техніки. Поранений, він керував боєм до підходу основних сил.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені під час форсування Дніпра й утримання плацдарму, капітанові Павлоцькому присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Офіцер зі своїм загоном завжди йшов попереду полку, з боєм розвідував позиції противника і прокладав шлях однополчанам. Його заслужено вважали хоробрим, безстрашним офіцером. Прорив укріпленої лінії в районі села Дмитрівка тривав 12 днів. Тільки завдяки діям розвідників, вдалося взяти в полон 102 німецьких солдати разом з офіцерами. Командування дивізії проаналізувало інформацію й правильно оцінило оперативну обстановку.
У боях за Білу Церкву капітан особисто знищив 10 гітлерівців. 6 січня успішно виконав завдання командира дивізії: захопив «язика» й роздобув надзвичайно важливі документи. За вміле керівництво розвідувальним підрозділом, мужність і наполегливість у боях, Павлоцького удостоїли ордена Червоного Прапора.
Відважний розвідник брав участь у боях за визволення Білорусії, Польщі, Чехословаччини. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, двома орденами Червоної Зірки та шістнадцятьма медалями.
Після виходу в запас у 1946-му, майор оселився в Києві, вступив на службу у внутрішні війська. 1958 року закінчив Вищу школу МВС СРСР і до 1964-го служив у лавах міністерства на посаді підполковника. Останні роки свого життя Михайло Павлоцький провів у Києві. Помер 3 червня 1999 року і похований на Лук’янівському військовому кладовищі.
У рідному Тирасполі його ім’я увічнене на меморіальній дошці на будівлі гуманітарно-математичної гімназії, де він навчався.
Небайдужий придністровець Iгор Сердюков розмістив на сайті «Герої країни» інформацію про героя, який народився на Дністрі й прославив свою малу Батьківщину. Внук героя Олег Павлоцький, відгукнувшись на публікацію 16.12.2012, скромно, але з гордістю зазначив: «Це мій дід!».
До Олега відразу ж звернувся відвідувач сайту Сергій Каргапольцев із проханням надіслати фото дідуся для сайту «Герої країни», а Борис Шапіро попросив фото чи якісь матеріали для музею і сайту Ленінградського двічі Червонопрапорного військово-піхотного училища ім. Кірова, яке герой закінчив 1941 року.
У фондах Тираспольського об’єднаного музею зберігаються фотографії та документи, передані Михайлом Аркадійовичем під час візиту на батьківщину в 1960 роках. Тоді ж побував він у рідній школі, зустрічався з гімназистами. Як повідомила хранитель шкільного музею Iрина Абрамова, у книзі почесних гостей є запис, автограф шанованого випускника, зберігаються також передані карти, документи воєнної пори, фотографії та деякі особисті речі.
До 100-річчя від дня народження героя ПРБ випустив в обіг ювілейну монету, а ДУП «Марка Приднестровья» присвятила йому одну з марок серії «Шлях до Перемоги».
Придністровці шанують пам’ять своїх земляків, увічнюють їхні подвиги, розповідають дітям та онукам, щоб вони теж пам’ятали та гордилися ними.
Олена СТЕФАНЮК.