І ї дбайливо шанують уже 80 років земляки Iвана Сидоровича Солтиса. У Кузьмині його ім’ям названі центральна вулиця та провулок, що веде до рідного будинку Героя Радянського Союзу. Тепер тут музей, і його завідувач Ольга Ракул завжди гостинно зустрічає відвідувачів.
Туристичні групи з різних куточків світу, підлітки та молодь із міст і сіл Придністров’я бувають у будинку-музеї досить часто. Кожен гість, слухаючи розповідь про коротке життя Iвана, прагне зрозуміти: де витоки тієї любові до Батьківщини, що вище страху смерті. Як зважився 20-річний юнак зробити крок назустріч шквалу куль, які летіли з ворожої вогневої точки, закрити її своїм тілом? А така історія в роки Великої Вітчизняної не була одиничною. Сотні випадків свідомого самопожертвування заради перемоги над фашизмом, тисячі кроків на вірну загибель –
і до вічної всенародної пам’яті.
Свій крок у безсмертя червоноармієць Солтис зробив 11 лютого 1945 року. Стрілецький полк, де він служив, вів бої за визволення сілезького селища Луїзенталь. Під сильним ворожим вогнем Іван першим форсував річку Бобер. На західному її березі він прикривав переправу товаришів, скувавши боєм три кулеметні точки противника. Ще одну укріплену позицію закидав гранатами.
Завершивши переправу, однополчани відважного кулеметника пішли на штурм, але зіткнулися з шаленим опором фашистів, які засіли в добре обладнаній довготривалій вогневій точці. Рятуючи бойових товаришів, Іван Солтис закрив собою ворожу амбразуру…
Про події 80-річної давнини землякам, присутнім біля пам’ятника Герою Радянського Союзу, нагадав глава Кузьминської адміністрації Анатолій Мельниковський. Земляки – це не тільки односельці, а й мешканці багатьох населених пунктів Кам’янщини. Хвилиною мовчання вшанувавши пам’ять про подвиг Івана Солтиса, вони поклали квіти та вінки до підніжжя монумента.
Він з’явився в центрі села 26 січня 1965-го.
У попередні роки на заклик кузьминських школярів відгукнулися їхні ровесники з усієї Молдавії: зібрали кошти на виготовлення і встановлення пам’ятника. Він вельми красномовний – солдат робить останній у житті крок. Візуалізація цієї події доступна нам уже 60 років, і немає сумнівів, що цей «крок у вічність» побачать іще багато грядущих поколінь.
«Доля Івана Солтиса – невіддільна частина історії нашого району, приклад беззавітного служіння своєму народові та країні. Цього дня ми згадуємо його подвиг, щоб зрозуміти, що означає – бути справжнім патріотом, який готовий захищати Батьківщину до останнього подиху, – зазначила заступник глави Кам’янської держадміністрації Наталія Iсакова на меморіальному заході, який продовжився в сільській школі. – Сьогодні ми не тільки віддаємо данину пошани героєві, а й повинні задуматися про страшні дні війни, про сміливість і готовність до самопожертвування – складових, які стали запорукою Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній».
Подвиги фронтовиків, партизанів, підпільників, які боролися з окупантами, трудівників, які сумлінно працювали в тилу, – не тільки сторінка історії, а приклад мужності, сили духу та відданості своїй справі для нас і для майбутніх поколінь. На цьому акцентував увагу голова районної Ради ветеранів Віктор Войков. Ці ж теми стали лейтмотивом віршів і пісень про війну та захисників Вітчизни. Серед творів, що натхненно виконували школярі та самодіяльні артисти, були й ті, що присвячені Івану Солтису. Його образ оспіваний не тільки поетами, а і зображений на поштових марках, значках і монетах.
Школа в рідному селі носить ім’я героя з 7 квітня 1964 року. Саме тут з’явився перший музей І. Солтиса. Його вчителі, друзі дитинства, рідні записали свої спогади про хлопчика, що народився в селянській сім’ї, зростав і дорослішав на їхніх очах, учився та мріяв, словом, – жив звичайним життям, поки не почалася війна. Пошуковий загін «Аврора» листувався з однополчанами Івана, і шкільний музей поповнювався експонатами, що простежують його бойовий шлях. Усі зібрані відомості дбайливо зберігаються та передаються з покоління в покоління. І нинішні учні Кузьминської школи, розповідаючи учасникам меморіальної зустрічі про долю відомого земляка, підтвердили: пам’ять про подвиг жива та житиме надалі.
Тетяна ГРИЦЮК.
Фото автора.