Саме так сприймають різні епізоди Великої Вітчизняної в безлічі сімей Придністров’я та інших країн, які брали участь у далекій вже війні. От і для кількох кам’янських родин доля Iвана Коваля – це не тільки незгасна слава Героя Радянського Союзу, а і важлива віха в літописі великого роду.
Доторкнулися ми до цієї історії 5 лютого – в 45-ту річницю смерті Iвана Несторовича. Щороку в цю дату рідні героя зустрічаються біля отчої хати. Згадують первістка Нестора Григоровича, його дитинство й отроцтво, як жила сім’я, в якій із плином часу народилося ще семеро дітей.
Сестри Любов і Галина багато епізодів із життя старшого брата знають хіба що з розповідей батьків і самого Івана. Він старанно вчився у школі, був ватажком між ровесників. Прикладом, на який хлопчики рівнялися, служив легендарний комдив Чапаєв. Вони грали у війну, й усі хотіли бути «червоними». Іван мріяв стати військовим, і дядько, який служив у Червоній Армії, подарував йому свою форму. Що стало з гімнастеркою та чобітьми, вже ніхто не пам’ятає, а будьонівка до цих пір зберігається в музеї Коваля.
Нестор Григорович – знатний каменяр – мріяв передати первістку своє ремесло, тож Ваня з малих років освоював ази цієї праці: подавав цеглу, готував і підносив розчин, штукатурив стіни. Були в нього і домашні обов’язки, багато часу присвячував землеробській праці, з особливою любов’ю доглядав виноградник.
Коли ж закінчив семирічку, вирішив побачити світ. В Одесі юнак закінчив фабрично-заводську школу, влаштувався токарем на одній із залізничних станцій. Завжди пам’ятав батьківський заповіт: «Ти, Ваню, не бійся роботи…»
Не тільки працьовитістю відрізнявся І. Коваль. Як і багато його однолітків, сміливо йшов до нових горизонтів і, звичайно, відгукнувся на заклик: «Хлопці та дівчата, приїжджайте на Далекий Схід!» Йому було 18 і хотілося побачити простори маловідомого краю. В Амурській області працював слюсарем у депо на станції Куйбишевка-Восточна (нині місто Бєлогорськ), учився на курсах, був майстром з ремонту вагонів, бригадиром ділянки, начальником цеху. Тут і застала його війна.
Нещодавно наша газета розповідала про бойові подвиги Івана Коваля, тож тільки нагадаємо основні віхи на його фронтовому шляху, що розпочався 3 серпня 1941-го. Він брав участь у трьох найбільших битвах Великої Вітчизняної: у Сталінградській і Курській, у форсуванні Дніпра. Одним із перших переправившись через цю річку на острів Глинськ-Бородаєвський, Коваль зі своїм артилерійським розрахунком відбив десяток німецьких атак. Наприкінці бою Іван залишився біля протитанкової гармати один. Сам заряджав, прицілювався, стріляв, поки ворожий снаряд не розірвався біля його позиції. За проявлену відвагу був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Після лікування в госпіталі Іван Коваль брав участь у Корсунь-Шевченківській битві та у звільненні рідної Молдавії. У боях за Рибницю, Григоріополь, Дубоссари, Тирасполь, Криуляни, Оргеєв його розрахунок із гарматою п’ять разів форсував Дністер! У цю пору Коваль подав рапорт із проханням про відпустку, щоб з’їздити в Кам’янку. Радісною була зустріч із сім’єю після багатолітньої розлуки, а деякі з братів і сестер вперше побачилися з Іваном. Три дні розповідали одне одному про події, що сталися з ними, накреслювали плани на майбутнє.
Бої для І. Коваля закінчилися в румунському місті Ботошани, звідки був направлений на навчання в Рязанське артилерійське училище. А 24 червня 1945 року він брав участь у Параді Перемоги в Москві – крокував Красною площею в колоні Героїв Радянського Союзу.
У наступному році вийшов у відставку у званні майора. Повернувся до батьківської хати. Викладав військову справу в молдавській середній школі (сьогодні вона носить ім’я І. Н. Коваля). Про бої, як і багато фронтовиків, згадував неохоче. Коли рідні розпитували про численні медалі, ордени Червоної Зірки, Леніна, Вітчизняної війни II ступеня – ділився епізодами тих кровопролитних битв, які стали важливими етапами на шляху до перемоги над фашизмом.
Він знову вчився – тепер у Кишинівському технікумі легкої промисловості. Потім працював у цій галузі, очолював профспілку працівників текстильної та легкої промисловості Молдавської РСР. До бойових нагород додалися ордени Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани».
До улюбленої Кам’янки Іван Несторович приїжджав, коли з’являлася можливість. З огляду на напружений трудовий і громадський ритм, у якому він жив, зустрічі були не такими вже й частими, однак завжди надзвичайно теплими, щирими та сердечними. У батьківській хаті збиралися рідні та друзі, згадували минуле, розповідали про повсякденні справи, ділилися надіями та мріями.
Простим у спілкуванні, скромним, привітним запам’ятався Іван Коваль землякам. Не тільки молодших братів і сестер (яких Нестор Григорович і Марія Кирилівна виховували на прикладі сина-героя) підтримував він на життєвій дорозі. Не залишався байдужим до всіх прохань, з якими йшли до нього люди. Кожного уважно вислуховував, вникав у нюанси справи, намагався допомогти. За таку чуйність та увагу його любили та цінували.
У рідній домівці, на веранді якої так подобалося відпочивати Івану, вже господарювала найменша сестра. Сюди Галина привела хлопця, що полонив її серце. Тит Мардар став до душі й Нестору Григоровичу – працьовитістю, селянською ґрунтовністю, а головне – турботою про молодшу дочку, улюбленку всієї родини. Важко повірити, а з тих пір пролетіло 55 років.
На присадибній ділянці Ковалів молода сім’я під керівництвом умілого та досвідченого муляра поставила нову хату.
«Справа просувалася не дуже швидко. Будували у вільний від роботи час, на зароблені своєю працею гроші. Нестор Григорович був уже похилого віку, допомагав частіше порадами, які були завжди доречними. На жаль, новосілля він не діждався», – розповів Тит Мардар.
Старенька хатина, що була колискою роду, навіть коли спорожніла, не залишалася без дбайливого догляду Тита Пилиповича, а коли там відкрили музей героя, йому запропонували посаду технічного працівника. Наукові співробітники, завідувачі з тих пір мінялися, і не раз, а Тит Мардар – величина постійна.
Ті, хто бував у музеї Івана Коваля, напевно, відчували затишну родинну атмосферу. Вона панує не тільки в тих кімнатах, що присвячені побуту сім’ї, а й на подвір’ї. Заходиш під арку, по якій в’ється виноград, дивишся на доглянутий садочок, вдихаєш аромат квітів, що радують розмаїттям у всі сезони, й розумієш: людина, яка все це робить, працює не за зарплату, а за велінням серця. Тит Пилипович щодня підтримує порядок у залах і на території, бере участь у ремонтах будівлі – поточних не порахувати, а не так давно здійснили капітальний.
«Як родич Івана Несторовича, Тит Пилипович завжди охоче спілкується з відвідувачами музею. Його особисті спогади безцінні для створення повного образу героя, – зазначила завідувач будинку-музею Тетяна Бурлака. – З особливою радістю зустрічає він дітей і підлітків, які приходять на екскурсії. Обов’язково пригощає їх полуницею або ожиною, яблуками та грушами, виноградом. Усе це, як і за життя Ковалів, росте на подвір’ї, а гарні урожаї дає саме завдяки його турботі та професійним знанням агронома».
Піклується Т. П. Мардар і про бюст героя, відкритий до 100-річчя І. Н. Коваля. До цього пам’ятника рідні Івана Несторовича приносять у меморіальні дати квіти. Потім розташовуються в затишній альтанці та згадують багату родинну історію, що стала частиною історії світової.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.