Вчителька української мови та літератури, яка вже понад 23 роки самовіддано трудиться в Тираспольській СШ № 18, Ніна Шуляк добре знає, в чому полягає секрет родинного і жіночого щастя.
«У кожного воно своє. Це ж не рецепт борщу чи якогось пирога. Це робота душі та серця, постійна й самовіддана, коли часом доводиться поступатися своїми амбіціями, вміти слухати й чути тих, з ким живеш і працюєш, іноді забувати про себе, щоб твоєму оточенню було комфортно з тобою. Здається, все просто, та дотримуватися цих правил не завжди й не кожному дано. Скоріш за все, формування характеру закладається в сім’ї», – вважає Ніна Леонтіївна.
Ще в дитинстві, коли жила з люблячими батьками у своєму рідному селі Федорівка на Одещині, дівчинка цікавилася довколишнім світом, любила всіх навчати. Кожному вона щось розповідала, а старших розпитувала, своїми постійними «чому» та «як» зводила з розуму батьків і близьких родичів, а потім, зібравши в оберемок принесені з поля кукурудзяні качани, майструвала з них ляльок та сумлінно вела з ними уроки, бавлячись «у школу». Батьки ставилися до захоплення дитини надзвичайно поблажливо, не сварили її, коли зникала якась частина врожаю з хлівчика. Так дитяча забава переросла в любов усього подальшого її життя.
Після навчання в Федорівській школі дівчина здобула диплом фахівця з дошкільного виховання в Білгород-Дністровському педучилищі. По кількох роках праці у Дніпропетровську, куди її направили як молодого фахівця, знайшла свою долю та приїхала за чоловіком до Тирасполя. До діяльності в школі 26 років життя віддала роботі з дітьми дитячих садочків Тирасполя: була вихователькою, методистом, завідувачем. Усім вона дарувала свою любов, тепло душі та щирість. Навзаєм діставала такі самі почуття.
Ніна Леонтіївна й у своїй сім’ї зуміла побудувати теплі взаємини з чоловіком, зі своїми дітьми, невісткою та зятем. Хоча живуть у двокімнатній квартирі вчотирьох (коханого чоловіка не стало 5 років тому), порозуміння знаходять, компромісу досягають, як кажуть «один за всіх, і всі за одного». Зять уміє приготувати обід чи вечерю, і на вареники тісто замісити, й пельмені разом із жінками ліпить. Ніяких суперечок, докорів чи нарікань між членами родини ніколи не було. Отака сімейка в нашої героїні. Та чи не сама вона вибудувала такі міцні стосунки, хіба не сама любов’ю та повагою до свого оточення тримає родину?
Батьки Ніни Леонтіївни відійшли в інші світи, та вона вважає, що їхнє життя має продовження у двох дітях та чотирьох онуках. Вони є її втіхою та щастям.
«Люблю я свою роботу, дітей, хоч першокласників маленьких, хоч і старших. Як можна їх не любити? Вони хочуть про все знати, всім цікавляться. Я не шкодую свого часу, щоб довідатися щось нове з книжок, газет і журналів та розповісти їм», – ділиться з кореспондентом учителька.
Зі старими друзями наша героїня спілкується лише через соціальну мережу «Однокласники», закордонням для неї тепер є Україна, куди вона з родиною іноді навідується, рідною домівкою стало Придністров’я – земля, яку вона полюбила усім своїм щирим українським серцем.
Вона є тією людиною, яка десятки років використовує газету «Гомін» у своїй роботі.
«Я постійно читаю газету, як завжди, сортую її матеріали за різними темами, благо, цікавого в «Гомоні» вистачає. Все розкладаю до спеціальних папок для кожного класу окремо: для 6-х, 7-х, 8-х і так далі. Тепер і для молодших школярів. Мої учні пишуть дослідницькі роботи, вивчають творчість придністровських авторів. Це мені дуже допомагає в роботі. Дякую всім працівникам газети за їхню працю», – щиро говорить Ніна Леонтіївна.
А ми, своєю чергою, вітаємо Ніну Леонтіївну з жіночим святом, зичимо, щоб натхненна праця давала їй сили жити довго і щасливо.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото автора.