Iнколи наше життя здається низкою випадкових збігів, та, як з’ясовується, нічого випадкового у світі не буває.
Ця філософська сентенція щоразу спадає на думку, коли (за родом службової діяльності) пишеш про ювілярів. Сьогодні прекрасний ювілей у завжди позитивної та чуйної жінки, нашої колеги, редактора республіканської газети «Адевэрул Нистрян» Людмили Солтан.
Чи можна вважати випадковістю той факт, що вчорашня школярка з молдавського міста Калараш у 92-му, коли тільки-но завершився молдо-придністровський конфлікт, потрапила до Тирасполя? Навряд чи. По-перше, тут жив брат, який на початковому етапі став її опорою та підтримкою. По-друге, у придністровській столиці на той час робив перші кроки самостійний вищий навчальний заклад – Тираспольський державно-корпоративний університет. Сюди, щоб випробувати себе («А чи зможу я?»), і направила свої стопи юна випускниця.
У школі вона спочатку любила математику, але через хворобу пропустила енну кількість уроків, і вже не встигала за матеріалом. Згодом, випадково чи ні, хто ж тепер дізнається, раптом виявила в собі інтерес, прагнення та здібності до оволодіння гуманітарними науками. Тому вибір професійного шляху теж був не випадковим – філфак, який скрізь називають «факультетом наречених», спеціалізація – «молдавська та французька мови».
Додатковим стимулом до першого серйозного випробування стала підтримка батьків, які, щоправда, для загального розуміння, що в житті не все й не завжди буває гладко, підбадьорювали доньку своєрідно: «Давай, подивимося, чи вийде в тебе, чи ні, чи станеш ти вчителем?». І Людмилі раптом захотілося довести і собі, й рідним людям, що зуміє, що не підведе.
Згодом випускниця з правобережної Молдови вписалася в різноголосу та веселу студентську родину, у виші допомогли з гуртожитком. У складні 90-ті республіка, яка ледве ставала на ноги, потребувала кваліфікованих фахівців, відчувався їх недолік. Тому студенти старших курсів мали вже десь працевлаштовуватися. Якось (випадково чи ні) біля Будинку Рад Людмила зустріла викладача молдавської мови, і … вперше опинилася в редакції республіканської газети «Адевэрул Нистрян».
– Чи потрібні вам працівники? – було перше запитання в місці, з яким Людмила Солтан поєднала долю, затрималася там на 29 років. Ось така завидна постійність і вірність: місце роботи одне і на все життя.
За рекомендацією першого редактора «АН» Семена Грози перша посада, вписана у трудову книжку, – коректор. Журналістам не треба пояснювати, яка відповідальність лежить на цих фахівцях, адже те, що опубліковано, вже не можна виправити, як нині в Інтернеті. Так склалося, що студентка доучувалася і працювала. У держкомісії з розподілу навіть не виникло питань, куди направити випускницю університету.
У штатному розкладі газети, що видається молдавською мовою, немає, напевно, посади, на якій би не працювала Людмила. Іноді нову спеціальність доводилося освоювати в дуже стислий термін, та ще й за майже форс-мажорних обставин (так, наприклад, наша героїня навчилася макетувати та верстати газету). При цьому вона продовжувала писати на найзлободенніші та найактуальніші теми. Усе це дає підстави говорити про різнобічного, компетентного, відповідального та професійного керівника редакції газети «Адевэрул Нистрян». На посаду головного редактора Л. Солтан була призначена засновниками в особі Уряду та Верховної Ради в листопаді 2019 року.
«Я можу вважати себе щасливою людиною, тому що протягом усього мого професійного життя мене оточують добрі люди. Наш колектив – одна сім’я. Я завжди і скрізь називаю його найдружнішим, бо морально-психологічний клімат – це надзвичайно важливо. Майже половина колективу це люди, які працюють у редакції не один десяток років. Проте я рада, коли до нас приходить молодь і затримується в нашій творчій команді, навчається у старших. Я безмежно вдячна всім і кожному співробітнику окремо за їхню підтримку, за те, що вони беззавітно віддані улюбленій справі. Це відбивається у змісті кожного нового номера», – розповідає про колег Людмила Георгіївна.
Головний редактор вважає також, що колектив виконує почесну й відповідальну місію зі збереження традицій та історичної спадщини молдаван, молдавської мови на її споконвічній кириличній графіці. Адже вона така єдина та неповторна. І «Адевэрул Нистрян» – їхній рубіж, на якому вони відстоюють права та інтереси народу, зокрема говорити рідною мовою, заповіданою предками.
Звичайно, професійні успіхи ювіляра неможливі без міцного сімейного тилу, без підтримки чоловіка, дочки, батьків. З чоловіком Михайлом психологічно і емоційно вони практично антиподи, тому, можливо, і притягуються одне до одного. На п’яти мамі на професійному поприщі наступає дочка Лаура, учениця столичної школи № 9. Нещодавно вона разом з однокласниками підготувала дослідницьку роботу на тему «Гортаючи сторінки газет Придністров’я». Результатом цієї праці став випуск спеціального газетного номера під назвою «Щоб пам’ятати», присвяченого 80-річчю Перемоги. У ньому вміщені розповіді про прабабусь і прадідів, які захищали Батьківщину під час Великої Вітчизняної війни та відновлювали її після Перемоги.
Скажете, що це теж випадковість? Це вже якась журналістська династія починає вимальовуватися. І яка мати не пишатиметься успіхами доньки, яка захищала дослідницьку роботу перед численною публікою.
Через те, що Людмила Георгіївна все життя працює на творчій ниві, у подружжя Солтан чимало друзів та знайомих в артистичному середовищі. Тому в рідкісний час дозвілля вони залюбки відвідують концерти. Свого часу вона сама закінчила художню школу. Серед улюблених хобі – кулінарія та в’язання. Це і цікаво, і корисно для сім’ї, для створення теплої домашньої атмосфери.
Через три десятиліття дівчинка з правого берега Дністра, яка переїхала на Лівобережжя, каже:
«Мені подобається Придністров’я, я зріднилася з ним генетично. Тут особлива атмосфера, особлива аура національного різноманіття та взаємопроникнення культур, мов, традицій. Я по життю невиправний оптиміст, завжди намагаюся налаштуватися на позитив, а тому вірю, твердо переконана, що на нас чекають кращі часи».
P.S. День народження Людмили Солтан припав на переддень випуску чергового газетного номера. У робочому кабінеті – повсякденна метушня: обговорення, доопрацювання, повторна перевірка та нові редакційні завдання журналістам. І лише коли підготовлений номер буде відправлений до друкарні, можна буде привітати Людмилу Георгіївну з ювілейним днем народження.
Сергій ХОХЛОВ.