У кожній війні є свої герої – одні тримали в руках автомат, інші, крім автомата, вправно володіли ще й пером. Та всі вони стояли на передовій.
Підтвердженням цього факту є життєвий та бойовий шлях мого пращура, який у роки Великої Вітчизняної війни був кореспондентом…
Переді мною – обліковопослужна картка Пилипа Савовича Бражкіна – мого прапрадіда. Пожовтілий від часу аркуш, що пахне історією. На ньому – слова, виведені чорнилом. Я пильно вдивляюся в кожну літеру, ніби намагаюся почути голос людини, яку ніколи не бачила, але яка живе в мені – в моїй крові.
Пилип Савович Бражкін народився 24 жовтня 1901 року в селі Васево Комі-Перм’яцького автономного округу ще в Російській імперії. Там він навчався, зростав, працював, мріяв. Юність його закінчилася рано: у жовтні 1919 року Пилип пішов на службу до лав Червоної Армії. З того часу життя його було нерозривно пов’язане з війною, з боротьбою, з обов’язком.
Під час Великої Вітчизняної війни мій прапрадід проходив службу у складі 58-ої стрілецької дивізії. Йому дісталася непроста доля: з перших днів війни молодий воїн опинився на передовій, сміливо вступив у бій з ворогом і був тяжко поранений. Проте навіть тоді, коли тіло боліло, а смерть дихала в обличчя, він не зламався. Повернувся до свого полку і продовжив боротися. Не за нагороди, не за славу – за Батьківщину, за майбутнє. Хоча медалей і орденів у прапрадіда було чимало.
Пилип Савович не був звичайним солдатом з автоматом у руках – його зброєю було слово. Він був військовим кореспондентом. У пилюці фронтових доріг, під свистом куль, під заклики «Вперед!» він писав. Його перо фіксувало події, його голос лунав у радіоефірах, його слова несли надію.
Його обов’язком було доносити правду, але не просто правду – ту, що надихає, дає сили тримати зброю навіть тоді, коли руки тремтять від втоми, а серце стискається від страху.
Мій прапрадід писав для газет, складав пісні для полків, підписував фронтові фотографії, виступав на радіо. Його статті були, як промінчики світла в окопах, бо він не просто повідомляв – він вірив. Вірив у Перемогу, в силу людського духу, в те, що зло не вічне.
Пилип Савович виїжджав у частини, шпиталі, звільнені міста. Спілкувався з пораненими, з матерями, які втратили синів, з дітьми, що втратили дитинство. І скрізь, у кожному слові, у кожній публікації – була віра. Віра в Перемогу, в людяність.
Його шлях пролягав через кров і вогонь, через окопи й руїни. Він ішов дорогами Європи, звільняв її від фашистської навали. І дійшов до самого Берліна. Пилип Савович залишив свій автограф на руїнах Рейхстагу. Та головне – він залишив глибокий напис у моєму серці, який не зітре й немилосердний час.
Війну мій пращур закінчив у серпні 1945 року в чині капітана. Як і більшість ветеранів, він не згадував її жахи, не розповідав подробиці. Зазвичай він мовчав.
Впевнена, йому було чим поділитися, проте пекучими були ті нерадісні спогади.
У кожному рядку, що ми знайшли, в кожній згадці про нього – живе правда, яка сильніша за кулі. І навіть після війни Пилип Савович залишився скромним. Більше про його бойовий шлях ми дізнавалися не від нього, а з уривків історії, з архівів.
Та й ті архіви сьогодні мовчать. Ми зверталися на сайт «Пам’ять народу», але досьє на Пилипа Савовича Бражкіна все ще засекречене. Чому? Можливо, він знав щось надто важливе. Можливо, його матеріали були стратегічними. А, можливо, це просто ще одна таємниця минулого, яку не вдасться розкрити ніколи.
Отже, в руках мого прапрадіда, військового кореспондента, була відповідальність за пам’ять майбутніх поколінь. Під час найчорніших років він писав світлом. І саме цим світлом я хочу поділитися у 80-ту річницю Перемоги над фашизмом.
Пам’ять – це не лише про минуле. Це про вдячність, про гордість і про силу любові, яка не стирається часом.
Соф’я ГИРЯ, учениця 7 Б класу Дубоссарської гімназі № 1.
Викладач-консультант Тетяна Василівна ЮЗЛЕНКО.
Фото з сімейного архіву.