Минуле не мовчить – воно живе в наших серцях через пам’ять про тих, хто виборов нам життя ціною власного. Сьогодні, напередодні 80-ї річниці Великої Перемоги, я хочу звернутися в листі до свого прадіда – Петра Терентійовича Ясиновського, учасника Великої Вітчизняної війни.
Я ніколи не зустрічалася з ним особисто, адже він пішов із життя задовго до мого народження, проте завдяки розповідям бабусі, сімейному архіву та його нагородам, я знаю про нього чимало. Цей лист – спроба донести, що герої живуть, поки ми про них пам’ятаємо…
Шановний Петре Терентійовичу!
Я звертаюся до тебе крізь роки, крізь покоління, щоб сказати: я пам’ятаю, я дякую, я пишаюся. Твої подвиги стали основою мого сьогодення, а твоя мужність – компасом для мого життя.
Цього року ми могли б святкувати твоє століття… Та не судилося. Як і завжди, 9 травня ми будемо згадувати твій бойовий і життєвий шлях, твої героїчні вчинки, лагідне ставлення до рідних і ту світлу душу, яку згадують усі, хто тебе знав.
Ти народився 8 серпня 1925 року в невеликому рибальському селищі Широкіно на березі Азовського моря, тоді ще Сталінської області. З юних літ звик до праці: у 16 років уже був листоношею, розносив листи надії чи болю, не здогадуючись, що досить скоро й сам станеш частиною страшної війни.
Після звільнення Донбасу у вересні
1943-го тебе, вісімнадцятирічного, призвали до лав Червоної Армії. У складі 3-го Українського фронту ти брав участь у форсуванні Дніпра – одному з найзапекліших етапів війни. Тебе було тяжко поранено, але ти не залишив позицій…
Мені страшно навіть уявити той момент: холодна вода, кулі над головою, біль, що ріже тіло, і думка про те, щоб вистояти. І ти вистояв. За відвагу тебе нагороджували неодноразово. Знаю: твої справжні нагороди – це життя, яке ти зберіг. Це Перемога, яку ти допоміг здобути. Це ми – твої нащадки.
Сонячна Болгарія… Там ти, рідний Петре Терентійовичу, зустрів кінець війни, а потім була служба в Румунії…
Не уявляю, як, переживши стільки болю, побачивши жахи та страждання, ти наважився поєднати своє життя з охороною кордонів Батьківщини – зі службою у прикордонних військах на Одещині.
Ти керував зв’язком, був шифрувальником – працював із таємницями, мовчав, коли інші говорили, і тримав на своїх плечах відповідальність, яку не кожен би витримав.
Ти ніколи не любив говорити про війну. Але твоя скромність і мужність навчили нас цінувати тишу, спокій, життя. Ти не залишив мемуарів, але залишив приклад, який вартий тисячі слів.
Тебе не стало в березні 1996 року… Залишилося твоє життя як історія, яку ми бережемо в серці. Ми, твої нащадки, живемо завдяки тобі.
Цей лист – не просто спогад. Це обіцянка ніколи не забути про твій внесок у Перемогу. Твоє ім’я – не лише рядок у родинному дереві, а символ честі й гідності.
Я обіцяю зберігати твої нагороди, фотографії, документи. Та найголовніше – передавати історію твого життя тим, хто прийде після мене. Бо поки жива пам’ять, живі й герої.
Отже, цей лист – міст між минулим і сьогоденням, де в кожній літері біль, гордість і безмежна вдячність.
Дякую тобі за життя, за силу, за Перемогу!
З любов’ю і шаною твоя правнучка Дар’я БЕРЕЗОВСЬКА, учениця 8 Б класу Дубоссарської гімназії № 1.