Велика Вітчизняна війна для нас, нащадків солдатів, які розгромили фашизм, – більше, ніж історія. Це пам’ять про мільйони людей, які віддали життя за свободу рідної землі. Це гордість за самовіддані подвиги фронтовиків і трудівників тилу, партизанів і підпільників. Це вдячність тим, хто після перемоги над ворогом відновлював зруйновані міста та спалені села.
Після салюту на честь закінчення Великої Вітчизняної минуло вже вісім десятиліть, але пам’ять про ті події не меркне. Вона і сьогодні надихає спадкоємців Перемоги на осмислення й уславлення подвигу радянського народу. Підтвердженням служать мистецькі твори про незабутні роки самовідданої боротьби в різних видах і жанрах. З’являються нові книги та фільми, п’єси та вистави, картини та скульптури, що правдиво відображають трагедію війни, створюють образ народу, який протистоїть ворогам, розкривають правду про злочини та звірства фашизму і нацизму.
Особлива роль належить пісням. На фронті та в тилу, передаючись із вуст у вуста, вони вселяли віру в перемогу, у важкий повоєнний час давали надію на майбутнє, а тепер допомагають зберігати пам’ять. Здавалося б, усі пісні про бої та фронтові дороги вже написані, але й донині народжуються нові музичні твори, які підхоплює народ. З’явилися вони й у покоління ХХІ століття. Лунають у молодіжному середовищі – свідчать, що героїчне минуле прадідів, їхній нелегкий шлях до Перемоги не забуті. Рядок з однієї такої пісні, що пролунала на меморіалі в Рашкові, стала назвою статті, в якій разом із учнями сільської школи розповімо про солдатів Великої Вітчизняної.
Пошукова робота триває
Діти нашого століття знають про війну не тільки з фільмів і книг. Найважливішу інформацію – про те, як пережили лихоліття їхні сім’ї – дізнаються з розповідей родичів. Та і самі залучаються до пошукової роботи, систематизують відомі біографічні дані, зіставляють їх з історичними фактами. Хтось знає родинну історію досконально, інші тільки на самому початку її вивчення. Важливо те, що вони прагнуть зберегти пам’ять про прадідів, які завоювали Велику Перемогу. Отже очевидно – естафета гордості та вдячності буде передана і наступним поколінням.
«9 Травня – надзвичайно важливий день для моєї сім’ї, день пам’яті та вшанування предків, оскільки вони воювали, віддавали життя за наше мирне небо над головою. Серед солдатів-переможців є і мій прадід Дмитро Зиновійович Солонар. Воював він із 1942 року. Служив кулеметником. Брав участь в оборонних і наступальних операціях Першого Українського фронту. Звільняв від фашистів не тільки радянські міста та села, а і європейські країни: Польщу, Болгарію, Угорщину. За проявлену мужність він був нагороджений медаллю «За відвагу», –
поділилася родинною історією восьмикласниця Дарина Солонар. – Після переможного травня його армійська служба продовжувалася. Прадід брав участь у ліквідації бандформувань, що ховалися в українських лісах. Додому він повернувся в 1947 році».
Сім’я Солонар уважно вивчає інтернет-ресурси, на яких публікують документи часів Великої Вітчизняної, щоб детально дізнатися про бойову дорогу Дмитра Зиновійовича, про його фронтові подвиги та нагороди.
Учасник двох воєн
Цим фактом із біографії прадіда поділився учень 7 класу Iлля Каракулін:
«Тимофій Михальченко народився 22 лютого 1919 року в селі на Вінниччині. Після нього з’явилися на світ ще два хлопчики та дівчинка. На жаль, глава сім’ї – Лаврентій Михальченко незабаром важко захворів і помер.
Зовсім юний Тимоша, який закінчив всього 5 класів, прагнув допомогти родині. Пошуки посильної роботи привели його в Рашків. Тут він вступив у колгосп імені ІІІ Інтернаціоналу.
У 1939 році його призвали на термінову службу в армії. У той час почалася Фінська війна. Прадід також потрапив на фронт».
У роки Великої Вітчизняної рядовий Михальченко бився на Ленінградському фронті. Був удостоєний медалі «За відвагу». У нагородному документі читаємо: «У бою в районі Путки 29 липня 1944 року вогнем свого кулемета знищив вогневу точку противника і при захваті опорного пункту допоміг міцно закріпитися в ньому».
Перемогу відважний кулеметник зустрів у Празі. Повернувся до Рашкова, тут одружувався. У сім’ї було троє дітей.
«Прадідусь помер у 1982 році. Овдовіла дружина Нюся часто розповідала про нього внукам. Тепер вони діляться епізодами з родинної історії з нами, правнуками Тимофія Михальченка. Його портрет ми з гордістю несемо в Безсмертному полку», – завершив розповідь Ілля.
На Західному фронті
Це оперативне об’єднання Червоної Армії на початку війни протистояло найпотужнішому противникові – німецькій групі армій «Центр». З бойовими товаришами Дмитро Терентійович Гришанов терпів поразки на рідній Смоленщині, тримав оборону під Москвою, брав участь у Ржевських операціях…
«Під час боїв був важко поранений двічі. Повернувшись у свою частину 5 вересня 1942 року, він знову обійняв посаду командира стрілецької роти, – дізнаємося з нагородного документа від 22 лютого 1943-го. – У боях під н.п. Запрудне рота під командуванням товариша Гришанова витримала декілька контратак противника. Гришанов із ручного кулемета особисто знищив 17 німецьких солдатів і був важко поранений. Гідний урядової нагороди – медалі «За відвагу».
І знову бої на смоленській землі, тепер наші війська відвойовують міста та села. Старший лейтенант Гришанов на чолі роти автоматників веде бій за одну з висот.
«Проявляючи сміливість і винахідливість, одним із перших пішов у наступ. Уміло провівши бійців без втрат до німецьких траншей, рішуче діючи, захопив їх і забезпечив підхід нашої піхоти. У цій операції товариш Гришанов був поранений, але з поля бою не пішов, поки не завершив виконання завдання». Це рядки з подання на орден Червоної Зірки.
Після лікування в госпіталі Дмитро Терентійович потрапив в інший військовий підрозділ. Брав участь у визволенні європейських країн, у тому числі – Чехословаччини. У нічному бою за селище Частков капітан Гришанов знищив близько 40 німецьких солдатів і ще 25 захопив у полон. У переможному травні був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.
«Після війни прадідусь декілька років працював військкерівником у Химках, а з 1950-х жив у Рашкові. Відбудовував те, що зруйнували окупанти, зводив нові об’єкти. Професія в нього була мирна – виконроб», – розповіла учениця 11 класу Наталія Гауліка.
Від Дністра до Дунаю
Такий бойовий шлях пройшов Роман Савович Арчук. Коли розпочалася Велика Вітчизняна, йому було 16 років. Під масованими бомбардуваннями фашистів, під якими прикордонні території перебували з перших годин війни, він враз подорослішав. Пережив важку пору окупації, коли загарбники жорстоко й безжалісно мучили та вбивали мирне населення, змушували людей до непосильної праці на користь фашистської Німеччини та Румунії, грабували підприємства і колгоспи.
На фронт Роман Арчук потрапив у 1944 році – після звільнення рідного краю від фашистів. Був снайпером. Звільняв населені пункти правобережної Молдавії, Румунії. Німці, чинячи опір, відступали вглиб Європи, але визнавати свою поразку не квапилися. Особливо жорстокі бої точилися в Угорщині. Вони продовжувалися з жовтня 1944-го по лютий 1945-го. Німецько-угорським командуванням була створена глибоко ешелонована оборона. Втрати наших військ перевищили 320 тисяч чоловік.
«У спецоперації з визволення Угорщини прадідусь потрапив під артобстріл і був дуже серйозно поранений, знепритомнів. З поля бою його винесли товариші. Отямився солдат лише на другий день, перебуваючи в руках медиків у госпіталі. Після одужання він повернувся у свій рідний Рашків. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, – розповів п’ятикласник Артем Арчук. – У нашій сім’ї всі пам’ятають Романа Савовича і гордяться, що в роду був учасник тієї далекої війни».
Від 1941-го до 1945-го
За цими словами – гіркота відступу, гуркіт розривів, брязкіт танкових гусениць, загибель бойових товаришів. За ними ж – радість від перших перемог, зустрічі з визволеними з-під окупації радянськими людьми, рішучість здолати фашистських загарбників. Усе це було й у долі Василя Григоровича Гребенюка, призваного на армійську службу в серпні 1940-го.На війні він був розвідником дев’ятої батареї у гвардійському артилерійському полку. В боях за визволення Бєлгорода був утрачений зв’язок між вогневою позицією та наглядовим пунктом. Червоноармієць Гребенюк дістав наказ відновити лінію, але потрапив під ворожий артобстріл і був контужений. Пересилюючи біль, він знайшов і відремонтував два пошкодження на лінії. Батарея знову ожила та відкрила вогонь по противникові, а наш земляк був нагороджений медаллю «За відвагу».
Василь Григорович брав участь і в легендарній битві за Дніпро.
«У боях за розширення плацдарму наших військ на правому березі річки гвардії молодший сержант Гребенюк забезпечував свою батарею важливими даними про ситуацію у стані ворога, перебуваючи весь час на передньому краї нашої оборони. Не боячись оточення, 22.10 1943 року передавав зведення про гармати німців, що стояли на прямому наведенні, коректував стрільбу, в результаті якої 2 гармати були знищені», – зазначається в нагородних документах.
Далі повідомляється, що внаслідок наполегливої розвідувальної роботи Гребенюк виявив значне скупчення ворожої техніки. Завдяки наданим точним даним, було знищено 2 німецьких танки, 7 автомашин, 6 станкових кулеметів, 3 ворожих батареї, а також близько батальйону фашистських солдатів і офіцерів.
Командир третього дивізіону 197 гвардійського артполку пропонував нагородити розвідника орденом Бойового Червоного Прапора, але резолюція вищого військового керівництва була такою: гідний медалі «За бойові заслуги».
Проте не заради нагород ішли в бій радянські солдати. Як йдеться у знаменитій пісні, їм потрібна була перемога: одна на всіх. У її здобуття доклав зусиль та зробив свій внесок і Василь Гребенюк.
«Прадідусь повернувся з війни живим. Працював у колгоспі в рідному селі Катеринівка, – завершила розповідь Валерія Ступак. – На жаль, підірване на війні здоров’я дало про себе знати – він помер у 1975 році. Але пам’ять про нього, про військові подвиги і трудові звершення дбайливо зберігає наша сім’я».
Тетяна ГРИЦЮК.
Фото автора.