Шановний прадідусю Терентію, ти ніколи не прочитаєш цих рядків, але я пишу їх, ніби ти серед людей, живий. Пишу тобі – людині, чия кров тече в моїх жилах, чия мужність стала для мене мірилом стійкості.
Цей лист – моя спроба повернути тобі слова, яких ти не прочитав і не почув, спроба повернути тепло, яке відібрала війна, спроба подарувати тобі тишу миру, за яку ти віддав життя.
Ти, мій прадіду, народився на межі XIX і XX століть – 17 квітня 1898 року в селі Демівка Вінницької області, де земля пахне хлібом, потом і надією. Був працьовитим хліборобом, мудрим і люблячим батьком. Разом із прабабусею Ганною ви виховували чотирьох дітей: мою бабусю Марію, Микиту, Костянтина і маленьку Настю.
Усі мрії про щасливе майбутнє перекреслив ранок 22 червня 1941 року… Ти пішов на фронт у перші дні війни, щоб захистити свою землю, родину, право на життя. У 1942 році воював під Старим Осколом, де вирішувалася доля Південного фронту: 40-а армія, в лавах якої ти воював, стояла на смерть. Німці рвалися до Воронежа і Сталінграда, але ваш рубіж став для них непереборною перепоною.
З липня по листопад 1942 року тривали криваві бої. Кожен метр землі давався ціною неймовірних зусиль і людського життя. Артилерійські обстріли, бомбардування, рукопашні бої – солдати стояли до останнього. У цих боях загинув і ти – мужньо, як і жив. Ти не відступив, не здався, не похитнувся. Ти назавжди залишився солдатом Великої Перемоги. Про все це я дізналася від твоєї доньки Марії, а згодом шукала інформацію в підручниках історії, архівах, документах…
Сьогодні твоє ім’я викарбуване на граніті братської могили в Старому Осколі. Ти навіки в строю Безсмертного полку. Твій подвиг – не просто рядок в історії, а приклад мужності, стійкості та безмежної любові до Батьківщини.
Ти спочиваєш на землі, яку захищав до останнього подиху. Я часто думаю про те, як прабабуся Ганна тримала в руках ту страшну похоронку. Уявляю, як завмерла її душа, коли вона дізналася, що ти ніколи не повернешся… Залишилися без батька твої дорослі, але ще не оперені діти. Залишилися без батька, але з пам’яттю, з гордістю, з болем, якого не змогли стерти навіть десятиліття.
Демівка опинилася під німецько-фашистською окупацією. Слідом за тобою на фронт пішов шістнадцятирічний Микита і п’ятнадцятирічний Костянтин. Зі зброєю в руках вони несли помсту за тебе, за рідну землю, за дитинство, яке у них відібрали. Обидва повернулися, але вже не юнаками, а змужнілими, загартованими війною чоловіками, з орденами та медалями – заслуженими нагородами за хоробрість, мужність і героїзм, проявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни. Згодом Микита працював на шахтах Ворошиловграда, створив велику родину, був щирою, справедливою людиною, вчив своїх дітей шанувати пам’ять предків і працювати. Костянтин після демобілізації оселився в Запоріжжі. Став сталеваром, здобув звання почесного металурга.
Старша донька Марія, твоя гордість, залишилася в тилу. Працювала на сільськогосподарських роботах, у шпиталі, на евакуаційних складах. За працю в роки війни та в повоєнний час була удостоєна багатьох нагород. Після війни стала першою жінкою-депутатом в окрузі, прославилася своєю чесністю і справедливістю. На заслуженому відпочинку переїхала до Придністров’я, де й прожила до глибокої старості. Тут їй знову довелося побачити війну – вже іншу, на цій землі.
Молодша донька Настася, якій було лише 6 років, коли війна забрала в неї батька, довго мовчала, ховаючи біль у собі. Вона виросла у важкі повоєнні роки, з малих літ допомагала матері по господарству, бавила племінників, рано вийшла заміж. Жила в селищі Ящиківка Ворошиловградської області, але, на жаль, доля відвела їй коротке життя. Можливо, війна залишила надто глибокий слід у її серці…
Дорогий прадідусю, я відчуваю тебе в подиху землі, яку ти так любив, у весняному вітрі, в полум’ї свічки на День Перемоги. Як зіницю ока бережу я твої особисті речі – молитвослов та ікону, яким судилася своя доля болю і дива. Молитвослову понад сто років – він пережив війну, вогонь, окупацію. У 1941 році, коли німецькі загарбники увійшли в Демівку, вони палили святі книги, розбивали ікони, виносили з хат останнє. Прабабуся Ганна з бабусею Марією, почувши з вулиці чужу мову і зловісний гавкіт вівчарок, ховали книги в гарячу піч. Обкладинка молитвослова закоптилася й обгоріла, але сторінки – вціліли. На одній із них – твоє ім’я, прізвище й дата народження. Коли я тримаю цю книгу в руках, мої пальці завмирають, бо це не просто папір. Це подих минулого: твоя душа, твоя віра і молитва, вкарбована в рядки. Вона пахне часом і чимось невловимо рідним, наче ти десь поруч, мовчки дивишся з-за плеча.
Збереглася й ікона, що ти замовив на ярмарку в Ольгополі. Вона скромна: на темній дошці, без позолоти й прикрас. Однак її історія – гідна називатися легендою. В один із страшних днів фашист, увірвавшись до хати, хотів забрати все цінне. Та, побачивши цю ікону на стіні, раптом завмер, ніби його крижаною водою обдали. Очі його здригнулися, губи стиснулися і він, нічого не сказавши, вийшов геть. Сама святиня зупинила його крок до хати! Відтоді цей образ став оберегом родини.
Прабабуся передала прадідові реліквії доньці Марії, та – моїй мамі. А тепер вони зберігаються в мене. Коли я відкриваю молитвослов або дивлюся на ікону, в середині все завмирає. У ці миті я наче чую твої кроки, голос, ніби ти поруч. Ці святині – жива нитка між тобою й нами, між війною і миром, між болем і пам’яттю.
Твоїх дітей, онуків і правнуків доля розкидала по різних куточках землі. Проте ми зберігаємо твій образ, твої фотографії… У кожному з нас – часточка твого характеру, твоєї честі. Ми розповідаємо про тебе дітям, щоб вони пишалися своїм родом.
З любов’ю і вічною вдячністю, твоя правнучка
Тетяна ЮЗЛЕНКО, вчителька гімназії № 1, м. Дубоссари.
Фото з сімейного архіву.