З вірою в душі
Коли розмірковуєш, що робить безліч різних людей (кожен зі своєю долею й особистими інтересами) єдиним народом, відповіді народжуються різні. Серед них і та, що винесена в заголовок.
Любов тут багатогранна: до свого населеного пункту і до всієї країни, яку облаштовуємо та розвиваємо вже 35 років; до родини та земляків; до справи, яка стала сенсом життя…
Представники багатьох етносів, культур, релігій, об’єднані віковим сусідством на берегах Дністра, – ми стали народом давно. Ювілейний рік – лише віха на цій дорозі, ще одна причина, щоб пильно вглядітися в очі співгромадян: городян і селян, ветеранів і дітей, трудівників і громадських діячів – людей, які з гордістю говорять: «Ми – придністровці!»
Сьогодні познайомимо читачів газети з кількома мешканцями Катеринівки. У Вознесіння Господнє тут святкували День села. Служба у Свято-Вознесенській церкві, вітання і напуття прихожанам від її настоятеля отця Олександра, хресний хід – усе було по-особливому величним і урочистим, адже нині парафіяни відзначали 200-річний ювілей храму.
Незвичайна його історія. Коли навколишні землі перебували у володінні генерал-майора Олексія Тутолмина, поміщик дав невеликому поселенню ім’я на честь дружини Катерини та переніс сюди одну з церков сусіднього Рашкова. З тих пір Вознесенський храм знав періоди розквіту і занепаду, він пережив революції та війни, вистояв у часи поширення атеїзму.
Наприкінці ХХ століття стараннями селян церква відродилася до життя, і тепер у ній відбуваються богослужіння, таїнство хрещення, вінчання, інші обряди. До того ж храм, розташований в одному з мальовничих куточків Катеринівки, є пам’ятником архітектури республіканського значення. Піклуються про нього не тільки прихожани, а і керівництво села; місцеві землекористувачі та підприємці жертвують кошти на утримання споруд та впорядкування території.
Так можна сказати про багатьох людей, а Ганна Іванівна Руснак щиро вірить, що лише Боже заступництво допомогло маленькій сироті вижити у важкі 30-ті. Її ростили старші брат і сестри, одягали та взували в школі, годував колгосп. Уже з 10 років вона працювала в полі, щоб заробити на життя. Згадує, як слабкими дитячими руками жала жито, як їй допомагали односельці, котрі вже впоралися зі своєю нормою, як ланкова підводила її до похідної кухні, де кожному трудівникові видавали обід: борщ, заправлений кукурудзяною крупою, та мамалигу.
Ганна закінчила 4 класи тим літом, коли почалася війна. Бої їй не запам’яталися, а страшна і голодна окупація, що тривала майже три роки, до цих пір болем відгукується в серці.
«Працювати румуни заставляли всіх. За день у полі давали шматок макуха. Майже весь урожай завантажували на підводи й кудись одвозили. Голодні діти та підлітки намагалися стягнути хоч жменьку зерна. Якщо окупанти це помічали, – били батогами. Але ж ми були вимушені так промишляти, якщо вдавалося принести додому хоч трохи зерна, його мололи на жорнах і з цією крупою варили юшку. Так і виживали, – зітхає Ганна Іванівна, – доки наші не прийшли. Тоді вже ми герої були, допомагали червоноармійцям, вирощували хліб для країни».
Ми познайомилися з трудівницею тилу під час вручення ювілейної медалі «80 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Ганна Іванівна розповіла, що все життя присвятила праці на землі. У рільничій бригаді доглядала просапні культури. У колгоспі зустріла свою долю – такого ж працелюбного парубка. Михайло Руснак був водієм. Разом вони побудували на батьківському подвір’ї Ганни нову хатину. Потім ще одну неподалік – для сина. Видали заміж дочку. Нині Володимир і Тетяна – опора для овдовілої матері.
«Син посіяв кукурудзу, посадив картоплю. 8 соток у мене залишилося, – показує Ганна Руснак на акуратну ділянку, яку видно з лави, де ми зручно влаштувалися. – Може, ще огірки посаджу. Раніше город у мене великий був, по 2 000 кущів помідор вирощувала. Тепер саджаю менше, для себе».
Вона в 95 років майже з усіма справами по господарству справляється сама, навіть із прополкою городу. Радіє квітам у палісаднику, білому мереживу калини біля воріт і сонячним дням, коли можна посидіти, притулившись до нагрітої стіни хатини та почитати «Гомін», з яким не розлучається з першого номера. Говорить, що газета цікава, але зір уже не той, який був раніше, – щоб розібрати дрібний шрифт, потрібне яскраве освітлення.
Утім, вона не скаржиться. Дякує Господу за довгу життєву дорогу, на якій було порівну радощів і жалю, молиться за велику сім’ю, особливо за п’ятьох онуків, що розлетілися по світу. «Тепер уже добре жити», – оцінює нинішнє століття ця мудра жінка, даючи всім нам важливий урок оптимізму.
Працюємо, вчимося й дружно живемо
Рядок із вірша, що пролунав на сільському святі, сплив у пам’яті під час розмови з Аллою та Ганною. Вони приятельки з дитячих років. Погодки, одна за одною закінчили Рашківську школу, поступили в різні профтехучилища. Життя закрутило кожну у своїх вирах, і зустрілися вони вже у Катеринівці, куди привезли молодих хазяйок суджені. Було це чверть століття тому, а нині їхні сім’ї – срібні ювіляри.
Об’єднує А. Савицьку та Г. Чербуленко і місце роботи. Півтора десятиліття працюють вони на шкільному харчоблоці: Алла Миколаївна – за фахом, кухарем; Ганна Михайлівна – комірником. Вона приймає продукти, відповідає за їх якісне збереження, а ще допомагає подрузі готувати смачні та корисні страви для сотні учнів. Після насиченої зміни жінки дружно миють посуд і наводять лад на кухні. Вона після ремонту, здійсненого коштом Фонду капвкладень, така гарна: світла плитка, акуратно побілені стіни, є нове устаткування.
«Приємно стало працювати, а головне – зручно», – призналися співробітниці харчоблока.
З майбутнім чоловіком Алла познайомилася в Рибницькому профтехучилищі. Сергій Савицький опановував там сучасні машини. Дипломованим механізатором повернувся до рідного колгоспу й півтора десятиліття присвятив обробці землі, сіяв і збирав зернові та технічні культури. Проте тільки після реорганізації господарства Сергій Іванович повною мірою усвідомив, якою універсальною професією володіє. З’ясувалося, що трактористи потрібні не лише у сільському господарстві, а і в інших галузях: будівельній, дорожній тощо.
Сергій Савицький влаштувався в Рашківське лісництво, з роботою якого знайомий ще зі шкільних часів. Спочатку виконував звичну роботу механізатора. З часом зрозумів, що всією душею прикипів до лісу, і поступив на заочне відділення Кам’янського політехнічного технікуму. Незабаром уже отримає диплом за фахом «Лісове та лісопаркове господарство».
Під опікою С. Савицького перебуває майже 400 гектарів лісу. Проголошений у республіці принцип: одне дерево зрубали, два посадили – тут строго дотримується. Щоосені проводять санітарні вирубування: очищають ліс від старих і хворих рослин, навесні на їх місці висаджують нові. Особливу увагу приділяє Сергій Іванович реалізації державної програми відновлення дібров. Щороку робочі під його керівництвом садять жолуді на двох гектарах. Дбайливо доглядають тендітні паростки, вчасно прополюють, допомагають виживати в посуху. На сьогодні площа молодої діброви вже досягла восьми гектарів, і «старші» міцні дубки радують лісника гарним виглядом.
Напруженою видалася для С. Савицького нинішня зима, коли через енергетичну кризу виник ажіотажний попит на дрова. Їх, звичайно, заготовили заздалегідь, але вивозити з лісу довелося в складних погодних умовах. Увесь січень працювали з ранку до ночі, у вихідні та свята. Не тільки виконували безпосередні обов’язки, а і допомагали людям, які збирали в лісі вітролом або самостійно заготовлювали дрова.
Микола Чербуленко в Бендерському політехнічному технікумі вивчився на майстра газового господарства. За фахом працював, поки існував рідний колгосп. Потім і на заробітки доводилося їздити, й професії нові освоювати. Тепер він водій Тираспольського винно-коньячного заводу, щодня за кермом автобуса: доставляє трудівників підприємства на плантації, розташовані в околицях селища з красномовною назвою Янтарне, а після зміни відвозить стомлених людей додому.
Микола Михайлович – учасник захисту ПМР. У важкому для молодої республіки 92-му в Катеринівці були сформовані дві роти Народного ополчення. Вони охороняли спокій односельців, ходили дозором довкола населеного пункту, патрулювали берег Дністра від Янтарного до Садків, виїжджали на охорону кам’янського моста через річку. Все це – паралельно з роботою, адже більшість із 184 ополченців були землеробами й не уявляли, як можна нехтувати обов’язками з обробітку ріллі, збирання хліба, овочів та фруктів, що визрівали в те тривожне літо в полях і садах.
Трьох доньок виховали Чербуленки. Ганна з Миколою допомогли їм обрати професії до душі, здобути гарну освіту. Дівчата працюють у Тирасполі, розбудовують власні стосунки, беручи за приклад батьків. А на літо в Катеринівку вже приїжджає перший онук – улюбленець бабусі з дідом.
Савицькі виховали сина і дочку. Олег закінчив Тираспольський юридичний інститут і вже рік працює дільничним інспектором у рідному селі. Катерина обрала педагогічну професію. Нині якраз готується до здачі держіспитів. Розподіл на роботу одержала в Кам’янський район. Сергій Іванович з Аллою Миколаївною сподіваються, що діти облаштуються в рідному краї й будуть такими ж щасливими, якими почуваються Савицькі-старші.
«Гаряче серце»
Назва цього громадсько-державного проекту широко відома не тільки в РФ, а і в інших країнах. Понад десять років Фонд соціально-культурних ініціатив заохочує преміями дітей і молодь з активною позицією. Серед лауреатів 2025-го – юна мешканка Катеринівки Олександра Просяна.
В житті села активну участь бере молодіжна група «Фенікс», яка залучилася до добродійної та волонтерської діяльності. Саша цю організацію очолює. Під її керівництвом були реалізовані проекти, направлені на упорядкування сільського парку та стадіону, оснащені дитячий і спортивний майданчики, придбане музичне устаткування для проведення культмасових заходів.
На літо група запланувала реалізацію ще однієї ініціативи. Подробиці актив тримає поки-що в секреті, проте зрозуміло, що проект стане естафетою, яку випускники передадуть молодшим товаришам. Саша якраз серед тих, хто закінчує навчання в школі та на якийсь час покидає рідне село. В її атестаті тільки відмінні й хороші оцінки. В активі – успішно здані пробні тести для вступу на медичний факультет Придністровського держуніверситету. А «Фенікс» дівчина залишає в надійних руках Юлії Робул, яка була заступником керівника, брала участь в освітніх тренінгах, здобула певний досвід організаторської діяльності.
«Олександру добре знають не тільки в рідному селі, а і в районі, в республіці. Вона яскрава зірочка молодіжного крила Загальнопридністровського народного форуму. Гуманітарні, екологічні, патріотичні акції – нема таких заходів, у яких вона не брала б участь, – зазначила Анастасія Гнатишена, яка очолює молодіжне крило Кам’янського територіального відділення ЗНФ. – З особливою увагою ми доглядаємо ветеранські поховання, вивчаємо біографії учасників Великої Вітчизняної війни, зберігаємо історичну пам’ять».
У дворі Катеринівської школи є Алея пам’яті, на якій ростуть троянди, посаджені на честь загиблих на фронті односельців. Біля кожного куща – табличка з ім’ям. Олександра цього року реалізувала масштабний дослідницький проект і систематизувала всі відомості про полеглих у воєнні роки земляків. Тепер ці дані зберігаються у шкільному музеї.
Розвинена у неї і творча жилка. Дівчина успішно закінчила художню школу, а з народним колективом козацької пісні «Черемушка» об’їздила все Придністров’я. Юна вокалістка дарувала пісенний талант і кільком поколінням земляків, які зібралися в День села в Катеринівському Будинку культури.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.