«Наш Тарас Шевченко» або «Рибницький кобзар» – так поважно і шанобливо називали рибничани свого поета Сайнчина Віталія Дмитровича. Надзвичайно важко говорити про життєлюбну людину в минулому часі, однак роки та підступна хвороба зробили чорну справу: його чуйне серце перестало битися.
Син фронтовика, з когорти дітей війни він присвятив багато рядків темі Великої Вітчизняної війни:
«Я ж дитя війни, пам’ятаю румунів і німців, які відступали та йшли через наше село. Кожен із нас має бути патріотом свого міста, своєї республіки».
Вірші Віталій Дмитрович писав українською мовою, в кожному рядку передаючи самобутню культуру одного з народів Придністров’я:
Українська мова – пiсня колискова,
в нашiм Приднiстров’ї кожен день луна.
Вивчають творчість рибницького поета і придністровські школярі – поезії є у хрестоматії «Література рідного краю», деякі з них покладені на музику, стали піснями.
«Українська мова мелодійна та чарівна. Якщо символ Молдавії – танець, то Україна – це пісня», – казав поет.
З особливим пієтетом Сайнчин ставився до особистості і творчості Т. Г. Шевченка. Його вірші хлопчик знав від матері ще до того, як навчився читати. З п’яти років захоплювався поезією Івана Франка та Павла Тичини, навчався у них розуміти силу і красу слова.
Колоритна українська мова грає яскравими барвами у його віршах. Яка ж йому ближча і дорожча – українська чи російська – Віталій Дмитрович так і не зміг визначити. Віталій Сайнчин був лауреатом республіканського конкурсу «Поэт ликующего мая» (2004). Опубліковано три збірки його віршів російською і українською мовами.
Віталій Дмитрович був великим другом і незмінним передплатником газети «Гомін», на сторінках якої друкувалися його поезії. Він товаришував із фундатором і першим редактором «Гомону» Чернегою Михайлом Івановичем.
Був активним членом ТУК «Поділля», частим гостем у школах Рибниці, в аудиторіях і залах ПДУ, виступав біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Тирасполі. Переконаний республіканець, він відгукувався на всі важливі громадські події.
Актуальним нині гаслом для кожного придністровця стали слова з його вірша «Республіка живе». Теплим почуттям любові до батьківської землі, до її волелюбного й незламного народу, що «родом із ПМР», сповнений кожен рядочок поезії. Це своєрідний гімн Придністров’ю, яке пройшло тяжкий період становлення, вибороло право на розвиток і світову увагу до проблеми подальшого визнання:
Докажем всім на світі,
Що Придністров’я є.
Святкуєм, як годиться,
Ми чергову річницю
На заздрість тим, хто проти,
Хто нас не визнає.
Автор твердо вірить у світле майбутнє свого краю і схиляє коліно перед тими, хто без вагань віддав життя за право називатися придністровським народом:
Крізь віки не померкне
Міць країни, оплот,
Наше ймення безсмертне –
Придністровський народ.
В пам’ять про добру і світлу людину, талановитого поета і патріота республіки від колективу редакції газети «Гомін» з глибоким сумом у серці.
Валентина ОСАДЧУК.