Мій прапрадід – Андрій Iванович Осипенко, народився у 1898 році в селі Щасливка Кіровоградської області. Все життя працював у селі, був справжнім господарем, чоловіком і батьком. Коли в березні 1944 року його призвали до лав Червоної Армії, йому було 46 років.
Так він став солдатом.
Андрій Іванович потрапив до 1392-го стрілецького полку 417-ї стрілецької дивізії, що входила до складу 3-го Українського фронту. У липні-серпні 1944-го брав участь у Яссько-Кишинівській операції, яка вважається однією з найбільш вдалих радянських операцій під час Великої Вітчизняної війни. Закінчилася вона перемогою військ Червоної Армії, визволенням Молдавської РСР та повним розгромом південного крила німецького фронту.
Саме після цих боїв прапрадід зник безвісти в серпні 1944-го. У документах на сайті «Пам’ять народу» зазначено:
«Осипенко Андрій Іванович, 1898 р. н., стрілець. Призваний Благовіщенським РВК, Кіровоградська обл. Зник безвісти в серпні 1944 р.».
Це суха офіційна довідка. Однак за нею стоїть цілий світ болю і чекання, щоденні молитви матері, листи, що так ніколи й не дійшли, і роки надії, яка з часом перетворюється на пам’ять.
Коли я вперше знайшла його ім’я серед мільйонів імен на сайті «Пам’ять народу», здалося, ніби доторкнулася до нитки, яка з’єднує покоління. Історія мого прапрадіда перегукується з долею капітана Iвана Соловйова – героя фільму «Батьківщина чекає». Він також зникає після героїчного бою, залишаючись для всіх символом вірності, відваги та надії.
Так і Андрій Іванович Осипенко. Можливо, він загинув у бою, впав десь у далекому лісі чи в полі. Але для нас він не зник. Його образ – це невидимий оберіг нашої родини, його відсутність – найгучніша присутність у серці.
Пам’ять про нього – як привітний вогник, що ніколи не згасає.
На жаль, не всі солдати повертаються з війни, але справжні герої ніколи не зникають. Вони залишаються з нами… у тиші хвилини мовчання, в мирному ранку, який вони нам подарували.
Аріна МОЛДОВАН, учениця 9-А класу Дубоссарської гімназії № 1.
Фото з сімейного архіву.