А пам’ять, пам’ять все ж кричить на зрив, В цей день вогонь обійме обеліски, Вогонь підніметься із глибини долонь, Загиблих душ, до небайдужих, рідних, близьких…
Юлія ХАНДОЖИНСЬКА
Велика Вітчизняна війна ще й досі пульсує в серцях мільйонів людей, родин, які втратили найдорожче – своїх близьких. Для когось вона залишилась у підручниках, для мене ж – у крові,
в генетичній пам’яті, в душі.
Мій прадід, Михайло Iванович Розов, загинув, щоб ми мали світле майбутнє. Його подвиг став не просто героїчною сторінкою, а частиною мого коріння.
Михайло Іванович народився в 1910 році в селі Толмачі, що нині входить до складу Тверської області. Він був звичайним селянином, чоловіком, батьком трьох дітей – Миколи, Зої та Віктора. Жив, як і тисячі інших: працював на землі, піклувався про родину, мріяв про спокійне життя. Однак, історія розпорядилася інакше – він став солдатом.
У 1939–1940 роках мій прадід брав участь у радянсько-фінській війні. Після повернення до рідної домівки він ненадовго відчув тишу, бо вже в липні 1941-го, коли почалася Велика Вітчизняна війна, його вдруге мобілізували до Червоної Армії. Згідно з архівними даними ЦАМО РФ, призов відбувся через Спіровський райвійськкомат. Йому довірили кулемет, і він став до лав стрілецьких частин.
У березні 1942 року Михайло Іванович загинув у запеклих боях за село Кіпіно Ленінградської області, поблизу Великого Новгорода. Його ім’я занесене до Книги Пам’яті Тверської області. Похований солдат у братській могилі разом із побратимами, які стали непрохідним щитом для ворога.
Рідні довгий час нічого не знали про його долю. Листи перестали надходити, а звістка про загибель прийшла лише за кілька місяців. Коротка. Сухо офіційна. Болісна. Його дружина залишилася вдовою з трьома дітьми на руках. Доньці Зої, моїй бабусі, тоді було всього кілька років. Вона майже не пам’ятала батькових обіймів, та зберегла в душі його образ – через мамині розповіді, через пожовклі листи, які ще довго зберігались у родині, а згодом загубились у плині часу, залишивши по собі лише спогади.
Сьогодні ми живемо в іншій реальності. Маємо змогу навчатися, мріяти, будувати плани, радіти кожному новому дню. І все це завдяки тим, хто не повернувся з фронту. Завдяки таким, як мій прадід.
Щороку наша родина бере участь у «Безсмертному полку». Ми несемо портрет Михайла Івановича Розова й промовляємо його ім’я. І в ту мить він знову поруч із нами. Бо поки жива пам’ять – живі й ті, кого забрала війна.
Мій прадід не встиг побачити, як зростають його діти, не дожив до миру. Але він залишив нам найцінніше – життя. І я з гордістю розповідаю про нього. День Перемоги для мене не просто дата. Це день глибокої вдячності. День, коли серце мовчки каже: «Дякую!».
Пам’ять про героїв не тьмяніє. Вона передається з покоління до покоління, як святиня. Як доказ того, що свобода має ціну. І наше сьогоднішнє життя – це безцінний дар, сплачений кров’ю. Серед тих, хто заплатив найвищу ціну, є мій прадід, Михайло Іванович Розов. І я про нього пам’ятатиму. Завжди.
Валерія ТУНИК, учениця 11-Б класу
Дубоссарської гімназії № 1.