Велика Вітчизняна війна залишила глибокий слід у долі майже кожної родини на нашій землі. Це була доба випробувань, мужності й самопожертви, яка назавжди змінила хід історії. Iмена тих, хто воював, працював у тилу, хто втратив своїх рідних і виборював перемогу, відображають не просто сторінки минулого. Вони є частиною нашої національної пам’яті. У моїй родині теж є герої, про яких я хочу розповісти, зберегти про них пам’ять і передати її наступним поколінням.
Невідомий герой
Про мого прадіда Балабанова Миколу Васильовича збереглося зовсім небагато інформації. Відомо лише, що він пішов на фронт у званні рядового і загинув у 1943 році під Таганрогом. Жодних листів, деталей або фотографій не залишилося, проте його ім’я живе в нашій пам’яті. Він віддав життя заради перемоги, заради майбутнього своєї родини.
Фронтовик і коваль
Інший мій прадід, Голуб Йосип Васильович, народився 23 квітня 1912 року в місті Дубоссари Молдавської РСР. Українець за національністю, він здобув початкову освіту та був сумлінним робітником. В армії служив ще до війни, а в червні 1941 року був мобілізований знову – цього разу вже на фронт Великої Вітчизняної.
Спочатку служив у кулеметному батальйоні, згодом – у стрілецькому. У серпні 1945-го став десантником, а в жовтні того ж року був демобілізований. За свій бойовий шлях був удостоєний численних нагород: медалі «За перемогу над Німеччиною», ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За перемогу над Японією», а також ювілейних відзнак. Після війни працював ковалем, створив сім’ю, прожив гідне життя і пішов із нього у жовтні 1988 року.
Доброволець на фронті
Особливою сторінкою в історії нашої родини є доля двоюрідної бабусі – Балабанової Віри Михайлівни. Вона народилася 31 серпня 1921 року в місті Тотма (Вологодська губернія). Після закінчення педагогічного технікуму працювала вчителькою. Однак, попри бронювання, сама пішла до військкомату й наполягала, щоб її взяли в армію.
З 1942 року воювала у складі зенітних артилерійських частин Ленінградського та 2-го Білоруського фронтів. Вона пройшла важкий бойовий шлях, познайомилася з майбутнім чоловіком – Антоном Васильовичем Балабановим – і демобілізувалася лише в липні 1945 року. Після війни жила в Тирасполі, працювала в системі легкої промисловості, мала державні нагороди. Про її подальшу долю мені, на жаль, нічого не відомо, та її фронтовий шлях є прикладом справжньої сили духу.
Мирне життя під грозами війни
Не всі воювали зі зброєю в руках. Моя бабуся, Михайлова Людмила Миколаївна, народилася 3 серпня 1938 року в Тирасполі. Вона була ще зовсім дитиною, коли в селі Тригради (Одеська область), де жила її родина, з’явилися німці. В її пам’яті назавжди залишився момент, коли у двір в’їхав танк, а солдати, побачивши свиню та курей, почали готуватися до «обіду» – заходилися ловити порося та курей, що бігали у дворі. Їх зупинила її мати, моя прабабуся Галина Тимофіївна, яка вільно володіла німецькою мовою завдяки життю в німецькій колонії. Їй вдалося знайти спільну мову з солдатами. Німці навіть шоколадки зі своїх пайків залишили дітям і поїхали.
Після війни Людмила Миколаївна вийшла заміж, виховала двох дітей, сумлінною працею здобула звання «Ударник комуністичної праці». Працювала на Тираспольському молокозаводі, а згодом – інженером-технологом на швейному об’єднанні «Одема». На пенсії повернулася до Дубоссар, де жила в любові та спокої, присвятивши себе дітям та онукам і займаючись садибою. Відійшла у вічність 2 грудня 2024 року.
Минають роки, змінюються покоління, однак живе й міцніє наша вдячна пам’ять. Історії моїх рідних – це частина великої історії всієї країни. Поки ми пам’ятаємо, поки передаємо їх далі – живе пам’ять про війну. Живе мир, за який усі вони боролися. Живе наша вдячність.
Сергій ДРЬОМОВ, 10-А клас
Дубоссарської гімназії № 1.
Фото з сімейного архіву.