Семен уже мав двох дорослих синів від першого шлюбу. Він їх виростив, дав гарну освіту і допоміг налагодити власний бізнес. Хлопці були працьовитими, як і їхній батько. А от з матір’ю синів стосунки не складалися вже давно. Не могли вони порозумітися, тому й розлучились, як тільки сини змужніли та перейшли на свій хліб.
З Галиною ж, другою своєю дружиною, проживши разом вісім років, ніяк не міг народити дитинку. Кепські справи були в молодої жінки. Щось у неї ніяк не виходило завагітніти. І хоча можна було скористатися процедурою штучного запліднення, вони не хотіли ніякого втручання ззовні. Не тому, що були такими несучасними чи відчували брак грошей. Навпаки, були вони досить заможними, жили багато, ні в чому собі не відмовляли. Обоє були підприємцями, і справи їхні йшли вельми непогано.
БАГАТСТВО І ТУГА
Усе в них було: гарний двоповерховий будинок, машин декілька – для роботи та для «параду», виїзду у світ. Мали чудову дачу на морському узбережжі, відпочивали, де заманеться: взимку вилітали в теплі краї, десь на Гоа чи на Мальдіви, літом подорожували по Європі та країнах Азії. Хоча часто Галина змушена була вирушати в подорож сама чи з подругами. Семенові ж доводилося доглядати за чималим господарством. Бізнес є бізнес. Його надовго не залишиш без нагляду.
Галина була стрункою білявкою, мала гарне довге волосся, великі карі очі, привабливу статуру з такою тоненькою талією, що змушена була шити для себе речі за індивідуальним замовленням. Підібрати собі щось модне в магазинах готового одягу для неї було важко, а то й зовсім неможливо.
Чоловіки супроводжували її захопленими поглядами, мабуть, порівнюючи її гнучку фігуру зі своїми коханими. Семенові було приємно спостерігати, як зовсім сторонні чоловіки ледве не звертають собі шиї, заглядаючи на його любку. Ревнощів не відчував. Довіряв дружині сповна. Він, чоловік сильний фізично, танув, як свічка, в присутності своєї коханої дружини, з легкістю носив її на руках, і роки їхнього спільного життя ніскільки не остудили любовних стосунків подружжя. Друзі їм заздрили, жінки заглядалися на Семена, старалися привернути до себе його увагу, але для нього існувала лише одна жінка на світі – його Галя-Галюня-Галченя.
Єдине, що засмучувало обох, – це відсутність у хаті дитячого гомону. Хоча, коли проектували будинок, то запланували в ньому дві дитячі кімнати. Вони й обставили їх відповідно: одну кімнату для дівчинки, а другу – для хлопчика. Кімнати були гарні. Легкі, сонячні. Меблі замовляли з Італії, іграшки – з різних куточків світу.
Хатня робітниця Віра, спокійна і працьовита сільська жінка, трудилася в цій сім’ї вже три роки, знала кожен закуток у будинку. Вона щодня витирала пил у дитячих кімнатах, час від часу прала штори, мила вікна, стежила за порядком, як і в тих приміщеннях, де жили її господарі, й дивувалася: для чого це робити, якщо там все одно ніхто не живе.
Зрідка до господарів приходили гості, тоді Віра їх супроводжувала в кімнати для гостей, бо дитячі заборонялося заселяти категорично. Це було святе. То були дитячі кімнати. Крапка!
У ЧОМУ Ж СЕНС ЖИТТЯ?
Минав час. Обоє усвідомлювали, що так далі тривати не може. Бізнес, гроші, подорожі – це чудово, але відсутність малюків у будинку робила його порожнім, попри всю розкіш, що панувала в ньому. У чому ж сенс їхнього життя? Чим виправдати своє існування на цьому світі? Ці запитання останнім часом не залишали обох.
Якось Семен дивився футбол, вболівав за київське «Динамо» і завжди нервував, коли його улюблена команда не виправдовувала сподівань. Пив пиво, щось час від часу викрикував, звертаючись до Галини, яка забарилася в сусідній кімнаті. Та ось Семен замовк, а здивована Галина заглянула до покою. Чоловік сидів нишком і дивився рекламу. Дивно, бо він ніколи не звертав уваги на ті паузи між футбольним матчем, а тут принишк. Вона підійшла ближче. Соціальна реклама розповідала про життя діток у дитячому будинку. Хлопчики та дівчатка різного віку, чистенько, по-святковому вбрані, розповідали, як вони чекають на своїх мам, як вірять у те, що вони обов’язково житимуть у великій дружній родині.
Коли розпочався другий тайм гри, Семен вимкнув телевізор і повернувся до дружини: «Галюню, ти бачила, які там дітки нещасні та одинокі. Ти не думай, як вони так вбрані, то вони щасливі. Їх же спеціально одягають для телебачення. А як їм там живеться насправді? Що можуть їм дати чужі люди, вихователі? Нічого. Мені так жаль цих діток. Ти звернула увагу на їхні очі? Як ти гадаєш, може нам поїхати туди та хоч чимось допомогти малюкам?»
«Я також подумала про це, – сказала вона стиха. – Може навідаємося до того дитбудинку? Це ж, зрештою, не так уже й далеко». Найближчого вихідного дня, накупивши повні мішки фруктів, солодощів та іграшок, подружжя вирушило за місто.
КРОК У НЕВІДОМЕ
Дитячий будинок розташувався у старому розкішному особняку, який колись, ще до революції, належав місцевому поміщикові. З роками будівля прийшла до занепаду, але знайшлися добрі люди, реставрували її, зробили все для дітей, щоб вони почувалися там затишно. Діти, які залишилися без батьків, знайшли собі прихисток у старому, оновленому домі, серед чужих людей. Меценати не забували їх, постійно завозили достатню кількість продуктів, одяг, постільну білизну.
Тут дійсно були створені гарні умови. Проте щодня, щохвилини хоч одна дитина та запитувала у виховательки: «А коли моя мама приїде?». Вихователі, самовіддано працюючи з малюками, робили все можливе, щоб замінити малим маму. Маленьких вони носили на руках, колисали їх у ліжечках, наспівували колискові, вчили з ними віршики, навчали малювати, писати та читати. Дітки росли розвиненими, знали, що треба вмиватися, чистити зубки, пристойно поводитися за столом.
Тут не затримувалися байдужі, з черствими душами, особи. Залишалися лише ті жінки, що віддавали своє серце сиротам. Вони з острахом думали про той час, коли малим доведеться перейти в дитячий будинок, вчитись у школі, а потім…Куди потім? Бракувало сил думати про ту далеку перспективу, яка чекала на нещасних сиріт.
Ось до цього будинку і приїхали Галина та Семен. Коли виймали з багажника мішки з подарунками, звернули увагу, що в кожному вікні стирчали дитячі голівки, їхні оченята були наповнені хвилюванням, вони штовхали одне одного, намагаючись побачити, хто ж то приїхав. Старші висловлювали припущення, що це чиїсь батьки, очевидно сьогодні когось мають забрати.
До директорського кабінету чоловік та дружина зайшли не лише з подарунками, а і з великим хвилюванням. Семен, розумний, урівноважений, з великим життєвим досвідом чоловік, чомусь не міг приборкати свої емоції, весь час щось ніби перебирав обома руками, не знав, куди їх подіти. Нервувала і Галина. Вона одяглась якомога скромніше, щоб директор і вихователі не подумали бодай, що вона хоче їх вразити своєю розкішшю.
У кабінеті було чистенько, прибрано, всюди стояли гарні квіти, на столі, застеленому зеленою скатертиною, розмістилося декілька саморобок, іграшок, зроблених дитячими руками.
Директор – немолода, сивочола жінка з сірими втомленими очима, була одягнена у квітчасту сукню і сиділа у своєму кріслі тихо та спокійно. Було видно, що вона багато бачила на своєму віку. Глянувши на подружжя, зрозуміла, що ці двоє прийшли сюди неспроста.
ПЕРЕВІРКА НА ЛЮДЯНІСТЬ
«Знаєте, коли ми з вами розмовляли по телефону, я зрозуміла, що ви маєте серйозні наміри. Чи мені так здалося?» – запитала поважна очільниця. Галина зашарілася: така проникливість її дещо збентежила, адже вони з чоловіком не вели розмови про «серйозні» справи. Їм лишень захотілося просто допомогти хоч невеличкими подарунками кинутим, знедоленим діткам. Семен мовчав.
Директор продовжувала: «У нас є двійко гарних малюків: п’ятирічні хлопчик і дівчинка. Близнюки».
З-за зачинених дверей хтось із дітей закричав: «Вони зараз у садку, зі своєю групою!». Глянувши на двері, гості побачили, що вони не до кінця закриті. Через невелику щілину до кабінету тихенько заглядали нетерплячі дітлахи. Лише прислухавшись, можна було почути якусь метушню, хтось штовхав двері, комусь було незручно стояти, хтось занадто голосно шепотів, висловлюючи свої припущення.
– Чому Ви вирішили, що ми хочемо когось тут узяти? У нас і думки такої не було, – хвилюючись, промовила молода жінка.
– Беріть обох, вони дуже розумні, добрі діти, – продовжувала, ніби не слухаючи її, хазяйка кабінету. – Їх мати кинула, навіть не приклавши до грудей. Молоденька студенточка, яку спокусив старий професор університету, не могла чи не хотіла забирати немовлят. Написала відмову у день їхнього народження і втекла, а професорові незручно було також. Він мав певний авторитет у місті, його поважали. Ніхто й гадки не мав, що він здатний на подібні вчинки.
– Чому ми маємо брати обох? Ми взагалі…
– Чому обох? Та вони одне від одного ні на крок не відходять. У нас уже стільки дітей позабирали, навіть до Америки кількох узяли. Тільки двох зразу ніхто не хоче брати. Кажуть, що не витримають такого навантаження.
– Ну, послухайте, Маріє Михайлівно, – з мольбою в голосі простогнала Галина, – не йдеться про якесь усиновлення. Ми приїхали познайомитися, от і все.
Жінка мало не плакала, вона вже не могла заспокоїтися, почала нервувати, а наполеглива начальниця ніби й не чула її благання. Натиснувши якийсь важіль на телефоні, вона попросила привести дітей до кабінету.
I СВОЇМИ СТАНУТЬ ЧУЖІ ДІТИ
Тієї ж миті почувся тихенький стук у двері, до кабінету увійшли, боязко і несміливо озираючись, двоє дітей. Обоє біляві, темноокі, чимось дуже схожі на Галину, вони міцно трималися за ручки, що досить помітно тремтіли. Хлопчик намагався заспокоїти сестричку.
– Добрий день, – вимовив стиха.
– Добрий день, – луною мовила дівчинка.
– Добрий день, справді дуже добрий день, – нарешті спромігся вимовити
Семен, який увесь цей час сидів мовчки, навіть не поворухнувшись. Галина поглянула на нього здивовано. Вона й забула, що поряд з нею її друга половинка.
Діти дивилися в підлогу, боячись підняти голівки.
– Як тебе звати? – лагідно звернувся до хлопчика Семен.
– Олексійком, – відгукнувся той.
– А сестричку твою, як звати?
– Оленка, – видихнув малий.
– А мене Семеном зовуть, ось моя дружина Галина. Знайомтеся.
Семен подав руку по черзі обом, потім із ними привіталась і Галина.
Не знаючи, з чого почати розмову з малюками, запитав перше, що спало на думку:
– Хочете поїхати з нами до міста? Морозивом поласуємо, на гойдалках покатаємось.
– Не знаю, як скаже вихователька, – відповів хлопчик. Настала тиша.
Директор піднялася з крісла і сказала, що на хвилинку залишить гостей із дітьми в кабінеті, а сама піде домовлятися з вихователькою.
– Ви тут поспілкуйтесь, а я швиденько.
Марія Михайлівна вийшла, тихо зачинивши за собою двері.
Побачивши дитячий гурт у коридорі під дверима, ніяково посміхнулася, навіть не зробивши зауваження. Розуміла, що малюки очікують на вирішення долі своїх друзів.
Вона не збиралася говорити з вихователями, вийшла, аби залишити близнюків наодинці з сімейною парою. Їй боляче тиснуло в грудях, сльози заважали дихати. Професійний педагог, досвідчена людина, вона знала, відчувала серцем, що ці діти, до яких вона прикипіла, які стали для неї рідними і близькими, незабаром залишать притулок. Знала, що буде саме так, бо багаторічний досвід роботи не міг її обманути. Вона стояла, дивилася скрізь сльози на дерева в садку, на дітей, що бігали, й тихенько молилася: «Господи, допоможи цим близнюкам. Я ж бачу, що Семен з Галиною добрі люди, вони не просто так приїхали сюди. Допоможи їм зробити важливий крок. Зроби щасливими ще цю пару малят».
Повернувшись за якихось півгодини до кабінету, Марія Михайлівна побачила, що на колінах у Семена примостився Олексійко, Галина тримає в обіймах Оленку, і всі вони радісно регочуть з якоїсь веселої історії, яку розповідав Семен. Щічки малюків порожевіли, оченята блищали святковим сяйвом, ніяковість зникла. Це виглядало, як справжні сімейні посиденьки.
На душі берегині дитячого будинку потепліло, і вона з легким серцем приєдналася до загального сміху.
Уляна БОНДАРЧУК.