Готуйся ж так життя прожити,
щоб сяять зіркою в віках…
Автор знаменитого вірша-пісеньки «Ялинонька» («У лісі, лісі темному») Iван Iванович Нехода – український поет, прозаїк, журналіст, військовий кореспондент, редактор. Публікувався з 1925 року. Автор понад 40 збірок поезій. Багато писав для дітей, переважно вірші та казки. Твори перекладено різними мовами народів СРСР.
ДИТИНСТВО І НАВЧАННЯ
Народився Іван Нехода 24 червня 1910 року в селі Олексіївка Коломацької волості Валківського повіту Харківської губернії Російської імперії (тепер – село Богодухівського району Харківської області України) у селянській родині. Батько, Іван Сергійович, був юристом, помер молодим. Мати-вдова, Марія Павлівна, самотужки виховувала чотирьох дітей. Вона була родом із села Диканька, що на Полтавщині, з давнього козацького роду Сотників. Козацьке прізвище Нехода означає «той, що не ходив», був завжди на коні.
Далекі дні, похмурі дні
Розвіялись, як дим.
Та не забуть тих днів мені,
Коли я був малим…
З дев’яти років хлопець наймитував пастухом. Восени 1923 року вступив до дитячої організації «Юні піонери імені Спартака», що після смерті В. Леніна, в січні 1924 року, була перейменована в піонерську організацію імені Леніна. Був ланковим, пізніше – секретарем піонерської організації села Олексіївки. У 1925 році закінчив чотири класи сільської початкової школи. Того ж року був прийнятий у комсомол.
На початку 1920-х років над Олексіївкою взяли шефство працівники харківського відділення «Українбанку». Вони відвідували село з лекціями, виставками, привозили книги, газети й журнали. Шефи звернули увагу на Івана і забрали його до Харкова, тодішньої столиці Радянської України. Там влаштували його ліфтером в «Українбанк» (він і жив у тому банку, спав на столі), а також – у вечірню школу «Конторгуч», яка готувала рахівників.
У Харкові 1925 року почала виходити піонерська газета «На зміну» – Іван улаштувався до неї кореспондентом. Того ж року до Харкова приїхав 13-річний Валентин Бичко. Він приніс у газету свої вірші й там познайомився та подружився з Іваном Неходою, а згодом став його біографом.
З 1929 по 1932 рік Іван навчався на факультеті мови та літератури Харківського інституту народної освіти, де здобув диплом учителя. Потім учителював, працював у редакціях різних газет і журналів, здебільшого дитячих. Був членом Спілки письменників.
У 1939-му закінчив сценарний факультет Всесоюзного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві. З того часу і до 1941 року працював у різних журналах і газетах, був завідувачем літературної частини Київського театру юного глядача імені Горького.
ЗРІЛІСТЬ І ВИЗНАННЯ
… Далекі роки! Вже і світ
Не той тепер, і дні.
Уже ялинці двадцять літ,
І тридцять вже – мені…
У червні 1941 року пішов на фронт. Воював на Південному, Калінінському, 2-му Прибалтійському фронтах. 4 січня 1944 року в боях на 3-му Прибалтійському фронті був тяжко поранений – осліп на праве око. Лікувався в Ярославському шпиталі.
… Як спитає дочка про мене,
Десь волошки рвучи польові…
Як спитає дочка про тата,
Чом так довго його нема, –
Поцілуй її в оченята
(Будь твердою в ту мить сама!)
І скажи їй усе, як треба,
Просто й ясно скажи дочці:
– За блакить свого мирного неба,
За степи, за волошки оці
Б’ється тато, за край свій, за тебе
Із гвинтівкою у руці.
Під час війни писав для армійських газет «Защитник Родины», «Фронтовик». Перемогу зустрів у званні капітана.
Після війни оселився в Києві, де очолив партійну організацію Спілки письменників України, секцію молодого автора та секцію з літературних зв’язків із Радянськими республіками, з 1945 по 1947 рік працював головним редактором видавництва «Молодь», пізніше – редактором журналу «Піонерія».
Невдовзі після того, як Кримську область було передано до складу Радянської України (1954 рік), очолив Кримську філію Спілки письменників України, фактично створив її – за завданням Спілки письменників України. Був головою філії з 1957 по 1963 рік. Наприкінці 1950-х років у Криму за підтримки держави була впроваджена державна програма поширення української мови на півострові: кілька років поспіль тиражем у 50 тисяч примірників виходила українська газета «Радянський Крим», у місцевому видавництві «Крымиздат» почали з’являтися книги українських авторів, у тому числі за сприяння вже відомого поета Івана Неходи. При Спілці письменників почало працювати літературне об’єднання.
ОСТАННІ РОКИ
Письменник багато подорожував по Україною, республіками СРСР, бував і за кордоном – відвідав Чехословаччину, Францію, Англію, Західну Німеччину, Італію. Кілька років очолював Комісію у справах дитячої літератури при Спілці письменників України, виступав із доповідями про завдання дитячих письменників, редагував дитячий журнал.
Несподівано помер 17 жовтня 1963 року.
РОДИНА
Іван Іванович був одружений, мав доньку Тамару, що народилася в 1936 році. Вона закінчила Київську державну консерваторію, працювала викладачем. Онук – Тимур Масаутов, 1962 року народження, – художник-графік, член Національної спілки художників України (з 2000 року), професор.
ТВОРЧІСТЬ
Писати вірші Іван Нехода почав ще в початковій школі. Публікував їх у стінгазеті, а друкуватися почав у 1925-му, з 15 років – у піонерській газеті «На зміну» та в журналі «Червоні квіти». Наприкінці 1920-х років його вірші друкували молодіжні газети, а пізніше – і літературні журнали для дорослих. Безпосередніми вчителями письменника були українські поети –
Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина. У Павла Григоровича на квартирі Іван Нехода неодноразово бував разом із Валентином Бичком – читали йому свої вірші.
У 1935 році вийшла перша збірка віршів Неходи для дітей – «Пісня радості», від якої сам поет вів своє літературне літочислення. Загалом Іван Нехода написав понад 40 книг поезій: «Початок пісні» (1937), «Дніпровський край» (1939), «Моя книжка» (1940), «Ростіть щасливо» (1947), «Казки» (1951), «Дума про дружбу» (1954), «Вибране» (1956), «Тобі, кохана» (1960), «На Вкраїні милій» (1961), «Сад» (1971), «Вибране» (1981) та інші.
У роки Великої Вітчизняної вірші присвячував своїй доньці та дружині, які залишились у тилу, оспівував подвиги радянських солдат. У багатьох фронтових газетах друкувалися його вірші українською та російською мовами: «Я іду в бій» (1942), «Південний фронт» (1943), «Лісові оселі» (1944), «Дорога в свято» (1945),«Сонце травня» (1947).
РОСТИ ЩАСЛИВА
Дочці Тамарі на її 7-річчя
Твої сьогодні іменини,
Та не приїду я з війни…
Сиджу під гілкою рябини,
Цвіте рябина – дар весни.
Переливається роса
Веселкою всіх барв, мов казка…
Осколки мін, пробита каска,
І гул, що хмарою звиса,
Тривожать спомини мої…
Сьогодні тут були бої.
Весна ввійшла вже в календар.
На деревах кричать ворони,
Невпинно каркають: кар, кар!
Про нашу, може, кар, кар!
Про нашу, може, оборону?
І, врахувавши їх поправку,
Шле ворог міну навісну…
Лягаю на траву-муравку,
Щоб не демаскувать весну.
Нехай собі цвіте рябина –
Притулок гніздам і шпакам!..
Твої сьогодні іменини…
Війна… Нема кінця боям…
Зірву рябини цвіт, в конверті
Пошлю тобі цю жменьку трав.
Скажу – не в зайчика відняв –
Її одбили ми у смерті!
Хтось, може, впав у цю рябину.
Для тебе, доню, збережу!
Щоб кожним літом
Білим цвітом
Вона в цей день тобі цвіла,
Розказувала казку дітям,
Вінком лягала круг чола.
Рости щаслива, світе-пташко!
Мине буран війни, і ти
Сама узнаєш, як нам важко
Було рябину зберегти.
Мине війна… А зараз міни
Летять, щоб тата вбить твого…
Мене маскує кущ рябини.
Благословляю я його!
Після перемоги приїхав до Києва, почав серію казок для дітей – своєрідну поетичну антологію казок народів світу. Використавши маловідомі або зовсім невідомі народні казкові сюжети, створив оригінальні твори. Також продовжив писати лірику та публіцистику, готувався до роботи над великим віршованим романом про долю молодого покоління в роки війни – «Хто сіє вітер», який закінчив лише у 1959 році, за 4 роки до смерті.
Загалом майже половина збірок поета – для дітей. Саме Нехода – автор відомого вірша-пісеньки «У лісі, лісі темному» («Ялинонька»), який став своєрідним гімном українськомовних новорічних свят. Цю пісню виконують у дитсадках і школах. Мелодія пісні – запозичена в російської новорічної пісеньки «В лесу родилась ёлочка». Наприкінці 2007 року поет і книговидавець Iван Малкович так сказав про Івана Неходу і «Ялиноньку»:
«Він зробив з цього абсолютно новий твір, це не був переклад, це не був переспів. Це була нова історія».
Валентин Бичко, друг і біограф Неходи, писав:
«Його дуже любили і малі, й дорослі. Бо він був людиною веселої і лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш із ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві».
Також поет був, за словами Валентина Бичка, природженим педагогом.
В останні роки життя Іван Нехода багато подорожував. Враження від поїздки до Франції описав в окремій книзі – «Пам’ять про французьку землю».
ЯЛИНОНЬКА
У лісі, лісі темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялинонька
і зайчик з нею ріс.
Ой снігу, снігу білого
насипала зима!
Прибіг сховатись
заїнько –
ялиноньки нема.
Ішов тим лісом
Дід Мороз,
червоний в нього ніс…
Він зайчика-стрибайчика
у торбі нам приніс…
Маленький сірий заїнько,
іди, іди до нас!
Дивись, твоя ялинонька
горить на весь палац!
НЕХОДА І ШЕВЧЕНКО
У своїй творчості поет неодноразово звертався до образу Тараса Шевченка. У віршах «Верба» (1938), «Стояв Шевченко над Невою» (1939), «Подорож на Чернечу гору (17 червня 1945 року)» (1945), «В Орську» (1949), «Сіль землі» (1961) та інших – писав про значення Шевченка в історії українського народу. Згадував його в поезіях «Горький у Мануйлівці (1897 і 1900 роки)» (1953), «Мій отчий дім», «За долю світу я весь час в тривозі» (всі – 1961). У творах Неходи, за словами дослідників, є чимало поетичних образів, запозичених із «Кобзаря».
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ
Іван Нехода похований у Києві на Байковому кладовищі. У 1965 році в місті на його честь назвали вулицю. Його ім’ям також названий і провулок у Харкові.
І як же не згадати дуже актуальний на сьогодні вірш поета-ювіляра:
ХАЙ БУДЕ МИР НА ВСІЙ ЗЕМЛІ
Недавно ми гулять ходили
У парк до братської могили.
На всю алею тополину
Там пам’ятник стоїть: солдат
Тримає на руках дитину
І фронтовий свій автомат.
В могилі сплять бійці-герої,
Що віддали життя за те,
Щоб не було війни нової,
Не згасло сонце золоте!
Щоб не окоп чорнів на ниві –
Хліба цвіли, мов килими,
І щоб веселі та щасливі
У дитсадок ходили ми!
Щоб виростали ким захочем:
Хто – трактористом на полях,
Хто – будівельником робочим,
Хто – прокладе на Місяць шлях!..
Поклали на могильні плити
Свої букетики малі…
Ми хочемо без воєн жити!
Хай буде мир на всій землі!
Галина КРИЖАНIВСЬКА.