Фірма, де я працюю, розширюється. Нещодавно, наприклад, в іншому кінці міста відкрили «дочку» – нове дочірнє підприємство. I мене, як провідного менеджера, на весь масляний тиждень відрядили туди організовувати «робочий процес». I завдання поставили найсерйозніше: за цей святковий тиждень «новий механізм» запустити й налагодити. Простіше кажучи, працювати з восьмої ранку і «до перемоги».
Тому першу половину тижня я майже жив на роботі – біля «доньки». Бігав кабінетами, як ошпарений півень, роздавав цінні вказівки, як мудрий стратег, виправляв виявлені помилки, як досвідчений тактик, гримав на техперсонал, як шалений на дядька. I так цілий день. Обідав після шостої вечора. Додому повертався опівночі. Приходив, цмокав сплячу дружину в щічку, і біг на кухню. А там…
А там на мене чекав панський стіл: пиріжки з печінкою та грибами, маринована скумбрія, деруни зі смаженим м’ясом, запечені баклажани, ватрушки з сиром, банановий пиріг, компот із чорної смородини та вишні. Ну, і, звісно, – млинці!
У ніч на середу, коли я, сидячи на кухні, ласував відбивною з картоплею фрі, мені раптом спало на думку: яке ж це щастя – прожити два десятки років із коханою жінкою, яка не просто любить тебе, а пестить, тішить, порошинки здуває.
Наступного ранку знову чекав підйом о шостій! Дружина ще спить. Я цмокаю її в теплу щічку. Після душу «пірнаю» в холодильник. На одному з контейнерів на яскраво-жовтогарячій наклейці напис – «сніданок». На сусідньому контейнері напис на яскраво-зеленій наклейці – «обід». Закидаю контейнери в сумку і лечу вперед – до нових трудових звершень, до тестування та налагодження кондицій «дочки».
Четвертий день тижня – четвер – припав на 23 лютого. Так уже збіглося цього року: одного дня і Чистий четвер, і День захисника Вітчизни. Проте працівникам дочірнього підприємства я навіть думати заборонив про свята. Сказав, що і чоловічий день, і Чистий четвер, і «Тещині вечірки» всі відзначатимуть у п’ятницю, якщо сьогодні й завтра попрацюють по-стаханівськи й виконають тижневий план. Люди дуже старалися, тож о сьомій годині вечора я зателефонував босу і доповів, що завдання виконане на день раніше за призначений термін. I що завтра, у п’ятницю, моя поява в головному офісі відбудеться на дві години пізніше.
Коли я прийшов додому, мене практично відразу ж нокаутували змішані запахи млинців і м’яса, які лоскотали ніс. Втомлений мозок зафіксував глухі стуки чавунної сковорідки об газову конфорку. Вуха вловили «шкварчання» та шипіння. Я буквально влетів у кухню. А там дружина, відірвавшись від сковорідки, дивиться на мене, посміхається і промовляє: «Зі святом, коханий!» Боже ж мій, пронизує мене думка, сьогодні ж 23 лютого! З цією роботою я зовсім від цивілізації відбився.
Хвилин за 10 ми сіли за стіл. Практично це була романтична вечеря. З шампанським. I дружина, накладаючи мені в тарілку різних смаколиків і дивлячись у мої втомлені очі, випалила в упор: «Iгорю, я, звичайно, розумію, що сьогодні свято, а в тебе тим паче – подвійне. Але я дуже стурбована і не можу не сказати тобі про це. Нам потрібно встановити у квартирі охоронну сигналізацію».
Я мало не захлинувся млинцем. Ні, скажу точніше: він у мене в шлунку став грудкою, як і належить першому млинцю. I від душі стукнувши себе кулаком у сонячне сплетіння, з помітним хвилюванням я запитав у дружини: «Що сталося?»
«Розумієш у чому справа, – відповіла вона мені, – останніми днями я готую їжу з вечора на наступний день. Тим більше, що син цього тижня на практиці, щодня по довколишніх районах їздить. Тож для його сніданків та обідів я спеціальні контейнери приготувала. Але зранку їжі немає на місці. Я ввечері багато чого наготовляю, а вранці все пропадає. I син каже, що йому ні сніданків, ні обідів ще жодного разу не діставалося. Так було в понеділок, вівторок, середу і сьогодні також. Тому мені здається, що до нас, до хати, ночами хтось ходить, продукти краде».
Я спокійно зітхаю, але відразу застигаю в німій сцені. А мозок безпристрасно фіксує: безперечно, вона не просто мене кохає, а пестить, тішить, порошинки здуває.
Iгор ШЕВЧЕНКО.
Фото skarpaty-ua.org.