Чи то наприкінці сімдесятих, чи на початку вісімдесятих років минулого століття в селі Глине, на самому березі Турунчука, жило подружжя: двоє людей похилого віку – дід Грицько та баба Стеша. Дідові на той час сімдесят три виповнилося. Був він невисокого зросту, спритний, і за словом у кишеню не ліз, балакучий. Обличчя вже зморшками порізане, як борознами. Все життя дід Гриша ветеринаром працював. А ще був він великим любителем випити, порибалити та байки зі свого багатого на пригоди життя розповідати. Оповідачем, зізнаємося, дід був чудовим, із надзвичайним почуттям гумору. Маю гадку, що в ньому загинув великий актор.
Iз супружницею своєю, бабою Стешею, прожили вони в парі майже п’ятдесят років. Доньку з сином виростили, трьох онуків виняньчили, правнуків дочекалися. Здавалося б, радіти їм кожному своєму дню на старості. Одначе…
Баба Стеша була класичною вередою, якщо не сказати мерзотницею. У свої «під сімдесят» вона все ще ніяк не могла вгамуватися. У неї завжди характер був не цукор, а з роками й зовсім зіпсувався – став геть поганим. Зі своїми сусідами вона жила у стані «підвищеної бойової готовності», капості їм всілякі робила. Казали, що Степанида дуже любила розклеювати в сусідньому Тирасполі різні оголошення. Наприклад, такі: «Продаю в Глиному будинок та ділянку на 12 соток. Ціна договірна. Телефонувати…». Або таке: «Пропала кішка. Відгукується на прізвисько Мурка. Сірої масті. Того, хто знайшов, просимо повернути за адресою… Винагорода – 2 500 рублів або 200 доларів». Звичайно, в оголошеннях вона вказувала адреси своїх сусідів.
Як ви здогадуєтеся, людей, які зацікавлювалися такими оголошеннями, було більш ніж достатньо. Та найпростішим, і за таких обставин не менш дієвим, способом нашкодити сусідам була «передислокація» за їхній паркан своїх помиїв, сміття та колорадських жуків. На тлі цих «диверсій» її плітки по селу були безневинною витівкою. Щиро кажучи, я не уявляю, як із такою шкідливою та сварливою жінкою можна було майже п’ятдесят років прожити разом. Та коли прожили стільки, значить, була в них якась сполучна ланка, за що любив дід Грицько свою дружину.
Свого часу занадилася баба Стеша запускати своїх курей на чужі грядки. А коли сусідська вівчарка Гера одну курку задушила, скандал був майже на весь Слободзейський район, у якому брали участь і радянські, й правоохоронні органи влади. Скандал спалахнув із новою силою, коли їй у сільраді сказали, що краще б вона на своєму подвір’ї своїм пшоном і бадиллям своїх курей годувала, як це роблять усі нормальні люди. Степанида заволала тоді нелюдським голосом: «Ох, отже, я ненормальна?!» Через півгодини все Глине знало, що сільська влада Степаниду оголосила божевільною та всіляко її гнобить.
Багато селян добре знали бабу Стешу і не звертали уваги на її витівки, тільки посміювалися нишком. Вважали, що сперечатися та розбиратися з нею – собі дорожче, а якщо її не чіпати, то всім спокійніше буде. Може, їй нудно в селі жити, не її рівень, вона ж раніше у Слободзеї жила, майже міська пані.
Якщо Степанида так поводилася з чужими людьми, зокрема й зі владою, то можете уявити собі, як вона діда Гриця допікала і колола. Словом, з’їдала без солі. Проте він молодчагою тримався: терпів, жодного разу погано про неї не сказав. Тільки жартував, називаючи її «принцесою на горошині», та на риболовлі пропадав.
Те, що я вже сказав про стосунки в їхній родині, – лише ягідки. Було в баби Стеші одне неповторне хобі – з приводу та й без нього здавати свого діда у витверезник. Нинішня молодь, напевно, не лише не пам’ятає, а й не знає, що були такі «богоугодні» заклади в СРСР. У ті часи нетверезих людей на вулицях підбирала міліція, відвозила всіх у тепле чисте приміщення, де їх купали, годували, а потім ці гуляки, що втратили гальма, могли безтурботно відсипатися до ранку. Тому що навіть у той спокійний час випивака для свого оточення був об’єктом підвищеної небезпеки, а для грабіжників ставав легкою здобиччю. Крім того, взимку вночі він міг запросто замерзнути на вулиці.
Так от, шкідлива й агресивна баба, тільки-но дід вип’є, одразу мчала до телефону викликати міліцію, щоб її благовірного негайно забрали у витверезник. Оскільки Стеша і Гриша стаціонарного телефону вдома не мали, Степанида бігала телефонувати до сусідів. А ті, щоб не зв’язуватися з навіженою старою, їй не відмовляли. «Я вимагаю, заберіть його у витверезник! – волала бабця у слухавку. – Чому машини немає? Нічого не знаю. На якому ще виклику? А я, на вашу думку, що роблю? Ви чому на мій виклик не реагуєте? Я в прокуратуру поскаржуся!» I ненадовго відірвавшись від трубки, вона напівголосно зверталася до сусідів: «Неподобство! Вирішила свого п’яничку у витверезник здати, де його швидко «охмелять» і в норму приведуть. Та не хочуть брати, жалісливі. Нічого, я на них управу знайду! Всім доведу, що закон і порядок – понад усе!»
«Заспокойтеся, бабо Стешо, – намагалися перевести її термоядерну реакцію у мирне русло розгублені сусіди. – Покладіть діда Григорія спати, а вранці розсолу огіркового дайте. Чи капустяного. Він це оцінить». «Ніколи! – істерично верещала вона. – Ні за що! Щоб я його перегаром усю ніч дихала?!» Правоохоронці вже добре знали скандалістку, і міліції простіше було приїхати й забрати старого на ніч у витверезник, ніж розбиратися зі сварливою бабою.
Таке навіть уявити важко, проте одного прекрасного дня ангельське терпіння діда Грицька лопнуло. Досі ніхто не знає, чи сам він до цього додумався, чи добрі люди надоумили, але старий раптом твердо вирішив оголосити «непримиренну партизанську війну» своїй бабці до її повного перевиховання.
Якось у черговий раз знайшла баба Стеша привід, щоб причепитися до чоловіка: «Ти чому, старий, досі дах на сараї не перекрив? – закіпала вона. – Скільки разів я тобі вже говорила про це?» «Та я це …», – спробував щось сказати дід Грицько, але дружина його перебила: «Що ти тут мені верзеш, п’янице безрукий!» «Та я це… чому раніше не розпочинав роботу? Цвяхи спеціальні шукав. I лише вчора їх знайшов. А тепер цвяхи за спеціальною технологією прокип’ятити треба. I після цього одразу ж дахом займуся». «Що ти мені мізки пудриш? Навіщо цвяхи кип’ятити?» – спалахнула Степанида. «А ти що, не знала? – щиро здивувався дід Грицько. – Це ж сучасні технології. Тоді вони довше служитимуть та й іржавітимуть менше. Я цю новацію по телевізору бачив. У передачі про будівництво, пам’ятаєш, минулого тижня? Ти ще разом зі мною дивитися її не хотіла».
Стара помовчала, потім сказала: «Ну, якщо так, то починаймо кип’ятити». Взяла каструлю й поставила її на плиту. Дід Гриша видав їй пачку цвяхів і наказав, коли вода закипить, варити на середньому вогні, безперервно помішуючи. А сам одразу рвонув до сусідів. «Дайте зателефонувати, терміново, біда! – гукнув він їм із порога. – Як дзвонити до довідкової?» «Нуль дев’ять», – відповіли йому. Він одразу набрав короткий номер. «Довідкова, як зателефонувати у психіатричне виділення Лєчгородка?» I потім, коли вже набрав номер психвідділення, з непідробним хвилюванням зашепотів у трубку: «Приїжджайте терміново, бабуся моя зовсім з глузду з’їхала, дуже погано з нею! Вирішила суп із цвяхів мені зварити. Приходжу додому, а на плиті повна каструля заліза. Чому я так тихо говорю? Щоб вона не почула, бо ще й молоток у руки візьме, я боюся».
Незабаром приїхала швидка допомога, з якої вийшли санітари та пройшли до хати. Вважаю, вони цілком переконалися, що дід не бреше, бо за кілька хвилин під лікті вивели бабу Стешу надвір і посадили в машину. Вона вигиналася, як зміюка, кусалася і плювалася, матюкалася, але санітари були непохитними. Всі сусіди повибігали на вулицю й заціпеніли немов у «німій сцені». Вони були під владою подвійного почуття: з одного боку, їм було жаль сусідку, а з іншого – вона вже всіх так дістала, всім так набридла, що приїзд швидкої допомоги здавався їм бальзамом на серці.
У Лєчгородку Степаниду тримали тиждень. Цілих сім днів на її вулиці у Глиному було свято. I весь цей час ніхто навіть не здогадувався, що відтепер свято це триватиме на все життя. Бо коли баба Стеша повернулася з лікарні, вона стала не просто мирною, а смирною, шовковою –
вже ні з ким не сварилася, нікому свиню не підкладала. А найголовніше – діда Гриця більше вже не пиляла, не шпиняла та у витверезник не здавала. Мало того – поважати стала.
У цій історії одне дивно: як вона, така загартована в боротьбі з сусідами, могла повірити в таку нісенітницю, що кип’ячені цвяхи довше служитимуть?
Олександр ЮШИН.