З нагоди Дня сім’ї, любові та вірності в кам’янському парку відбулося урочисте і водночас вельми душевне свято. Щиро привітали всіх земляків і численних гостей курортного міста голова міськрайради народних депутатів Олег Бурлака та заступник глави держадміністрації Ольга Сиреєва. У концертній програмі лунали пісні про кохання та вірність, материнську любов і сімейне щастя. Глядачі підспівували, а деякі пари кружляли під улюблені мелодії.
Героями дня стали подружжя, які святкують золоте, смарагдове та залізне весілля. Їм вручили пам’ятні дипломи та білі ромашки – головний символ свята. Сьогодні розповімо про пари, чий сімейний стаж становить 50, 55 і 65 років.
Золотi серця, золотi руки
Мабуть, саме ці риси допомогли Валентині Олексіївні та Миколі Георгійовичу гідно пройти шлях до золотого весілля. Вони прожили разом половину століття, пережили чимало щасливих моментів і труднощів, пізнали сутність – красу і силу – кохання та душевної спорідненості.
Починався цей шлях зі знайомства двох студентів. Микола Болдурат уже був другокурсником, коли Валентина Штирба вступила до Кам’янського технікуму. Урочисте вручення новачкам студентських квитків – і повсякденне життя закрутило молодь у вирі лекцій і практичних занять, суботників і гуртків за інтересами, культмасових заходів і танцювальних вечорів…
На тих, хто освоював тонкощі лісового господарювання, чекала ще й копітка праця з озеленення Подільської піднесеності. На той час вона мала зовсім не такий вигляд, як тепер. Голі вапнякові пагорби з сірими валунами, що випирали назовні та були готові в будь-який момент скотитися вниз, тягнучи за собою білі крейдяні зсуви. Студенти на чолі з викладачами допомагали працівникам лісництва висаджувати маленькі сосонки, зміцнюючи таким чином схили.
Спільні навчання та робота допомогли Валентині з Миколою краще пізнати одне одного і зрозуміти, що разом їм будь-яка справа під силу. Вони не розлучалися півтора року, що провели в технікумі; листувалися, коли хлопець спочатку поїхав на роботу в рідні Кодри, а потім служив в армії. Валя в ту пору якраз закінчувала навчання, і наречений надсилав їй із Москви не тільки привіти, а й цілі розділи для дипломної роботи.
У травні 1975-го Микола повернувся до рідних країв, і одразу ж родини Болдурат і Штирба стали готуватися до весілля. Воно відшуміло в липневу неділю, й одразу ж розпочалася копітка праця з будівництва сім’ї: молоді намагалися зберігати романтику, вчилися знаходити компроміси, підтримувати одне одного.
Сприяла зміцненню шлюбу спільна робота: обох випускників залюбки прийняли до Кам’янського технікуму лаборантами. Валентина Олексіївна присвятила відділенню лісового та лісопаркового господарства 35 років. Проводила зі студентами тематичні заняття та лабораторні роботи, відповідала за обладнання, готувала необхідні матеріали та реактиви… У парку, що оточує технікум і слугував на той час одним із майданчиків для практики студентів, вона знала на відмінно всю флору та фауну. З задоволенням працювала в оточенні таких само ентузіастів, які, щойно отримавши зарплату, купували фахову й методичну літературу та діафільми, самостійно збирали гербарії та колекції комах, майстрували наочні посібники.
«У нашому технікумі навчально-матеріальна база була кращою, ніж у Київській сільгоспакадемії», – поділився думкою Микола Георгійович, який заочно закінчив лісогосподарський факультет цього вишу.
Він усе встигав: працювати й навчатися, займатися мотокросом і перемагати на республіканських змаганнях, тренувати студентів, які захопилися цим видом спорту, та брати участь у громадській роботі. Встигав тому, що в усьому знаходив підтримку вірної супутниці життя. Коли молодому активісту запропонували стати мисливствознавцем, Валентина не відмовляла чоловіка від зміни місця роботи, хоча добре розуміла різницю між стабільністю педагогічної діяльності та напруженою працею в лісі.
Понад 30 років керував М. Болдурат мисливськими угіддями. До його обов’язків входили не тільки організація полювання та контроль за дотриманням його правил, а й боротьба з браконьєрством, облаштування місць проживання диких тварин, їх підгодівля, влаштування укриттів і водопоїв. Із великим ентузіазмом вів Микола Георгійович серед земляків роз’яснювальну роботу щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.
А вдома Болдурати були турботливими батьками, які вміли створити комфортну атмосферу для розвитку природних нахилів дочок і сина. Виховували їх особистим прикладом: дружно працювали на присадибній ділянці, доглядали чимале господарство. У кожного, справді, золоті руки. Господиня смачно готує, вміє шити та в’язати, захоплюється квітникарством. Навчила рукодільничати своїх дівчат. Господар захоплювався малюванням і карбуванням. Художній смак укупі з різноманітними вміннями допомагав їм робити ремонти та переобладнувати старовинну хату так, щоб зберегти її автентичність і створити затишок.
«Наш дім, напевно, ровесник Кам’янки. На струмку Глибичок це була третя садиба, облаштовував її предок, якого від нас відділяють п’ять поколінь, – розповіли господарі. –
Сьоме покоління виросло тут, але розлетілося по столицях: доньки в Тирасполі, син у Кишиневі, проте кожні вихідні приїжджають до Кам’янки, а на канікули привозять онуків. Їх у нас четверо, у кожного – своє захоплення. Є кулінар, який вивчає сімейні рецепти та вигадує свої, надихаючись розмаїттям овочів, фруктів і ягід, іншими свіжими продуктами зі свого подвір’я. Є юна рукодільниця, а хлопці переймають у діда секрети різних ремесел. Усім їм подобаються походи на кам’янські пагорби, що заросли лісом. А ми сподіваємося, що хтось із восьмого покоління вирішить поєднати свою долю з родовим обійстям».
Залiзного гарту сiм’я
Із Полтораками, які нині відзначають 65-річчя спільного життя, ми познайомилися набагато раніше – як із дітьми війни. Це страшне випробування, непосильне і для дорослих людей, осиротило Толю та Ніну. Сергій Полторак загинув на початку Великої Вітчизняної. У похоронці, яку отримала мати кадрового військового, що евакуювалася з дворічним онуком, повідомлялося: останній бій танкіста відбувся під Ленінградом. Майже не пам’ятає батька і Ніна, яка з’явилася на світ за місяць до початку війни. Федір Спатар пропав безвісти влітку 1944-го, звільняючи від фашистів Югославію.
Діти, що пережили війну з неминучими смертями та стражданнями, важкі роки після неї – напівголодні, бідні, сповнені працею з відновлення того, що було зруйноване і розграбоване фашистськими ордами, швидко дорослішали. Випробування, що випали на їхню долю, заклали основу для формування характеру, в якому поєднувалися сила духу та рішучість із чуйністю, працелюбністю та прагненням до успіху. Анатолій, закінчивши фабрично-заводське училище, влаштувався на підприємство з переробки риби. Ніна після школи стала колгоспницею, як матуся та старша сестра.
У рідному селі Студена і познайомилася працьовита й моторна дівчина з молодим солдатом, який приїхав у короткострокову відпустку до ще однієї бабусі. П’янка весна поєднала два серця, що почали битися в одному ритмі; солов’їні співи надихнули парубка на освідчення в коханні. «Так!» – відповіла дівчина, і 17 травня – у день її народження – наречені зареєстрували шлюб у сільраді.
«Щоб не вкрали мою красуню», – посміхаючись, пояснює причину такого швидкого одруження Анатолій Сергійович. Служити йому залишалося вже недовго, й у вересні їхні сім’ї влаштували весілля на всю Студену.
З тих пір Анатолій Сергійович і Ніна Федорівна нерозлучні. Разом прийняли рішення переїхати в Кам’янку, де вже діяв консервний завод, щоб чоловік міг працевлаштуватися за фахом. Слюсарем-наладчиком бляшанобаночного виробництва ККЗ Анатолій Сергійович і трудився все життя. Ніна Федорівна поруч – верстатницею в цьому ж цеху. У кожного з них стаж на Кам’янському консервному перевищує 40 років!
За цей час виросло не тільки підприємство, а і родина Полтораків. На сьогодні вона об’єднує сім’ї доньки, сина та трьох онуків. Надія дружного роду – п’ятеро правнуків. Усім нащадкам Анатолій Сергійович і Ніна Федорівна передали головний секрет життєвого успіху: йти до своєї мрії, не боячись труднощів, і старанно працювати заради досягнення мети. Тоді й маленька кімната в гуртожитку поступово «виросте» у власний будинок, де є місце для кожного члена великої сім’ї.
П’ятiрки за iспит пiд назвою «Шлюб»
Кожен із подружжя Оскальдовичів отримав по одній відмінній оцінці, які (розташовані поруч) і вказують на 55-річний сімейний стаж. А познайомилися вони на робочому місці. Першого серпневого дня юна Марія Вієру з дипломом бухгалтера-економіста прибула за розподілом у Кам’янський радгосп-технікум. Анатолій Оскальдович, який уже відслужив в армії, працював тут водієм.
Службовий роман закінчився великим весіллям, яке зібрало за святково накритими столами не тільки рідних і друзів наречених, а й численних колег. Молоді одержали від керівництва радгоспу-технікуму спочатку кімнату в гуртожитку, а коли з’явився первісток, – службову квартиру. Вони ж мріяли про власну оселю, в якій усе буде влаштовано на їхній смак. Будували дім більше року: вкладали майже всі гроші, що заробляли ударною працею, та все старання. 7 листопада 1973-го – у найважливіше в СРСР свято – молода сім’я відзначила новосілля.
З роками будинок перетворився на справжню родову садибу, де сина й доньку допомагали няньчити бабусі й дідусі, де кожен має свій куточок для відпочинку, де панують кохання та взаєморозуміння – почуття, що Марія Іллівна з Анатолієм Петровичем бережуть, немов найдорожче багатство.
Вони завжди надихали одне одного на нові звершення. Анатолій, щоб не поступатися дружині у знаннях і вміннях, вступив на заочне відділення, опанував професію агронома. Кам’янський радгосп-технікум був на ту пору унікальним об’єднанням передового господарства та інноваційного навчального закладу. У радгоспі тривала звична аграрна робота, у технікумі – навчання, що базувалося на міцному практичному фундаменті.
Новаторство тут застосовувалося в усіх галузях. От і Анатолію Оскальдовичу пощастило 1982-го очолити експериментальну ланку механізаторів. Це була нова форма організації праці. За трактористами-універсалами, які гарно справлялися з машинами, оснащеними різним навісним і причіпним обладнанням, закріпили поля, за які ланка відповідала весь сезон – від оранки до жнив. Взимку механізатори готували свою техніку, навесні сіяли, підгодовували й обробляли землю, доглядали за сільгоспкультурами, влітку й восени пересідали на комбайни, а потім – знову готували ґрунт до посівної. Результати їхньої роботи були вражаючими, і наприкінці року кожен член ланки отримував нагороди: грамоти, премії, пам’ятні подарунки.
Випускники радгоспу-технікуму були відомі та затребувані в ті часи на всьому просторі Радянського Союзу. Анатолій Петрович отримав запрошення на посаду головного агронома з Грабарівки – українського села, що сусідить із нашою Окницею. Працював у колгоспі майже 10 років – навіть після того, як розпався СРСР і між союзними республіками виник державний кордон.
Марія Іллівна залишалася вірною технікуму, який на той час уже не раз змінив назву. Та й до Кам’янки вона прикипіла всім серцем. Однак щоп’ятниці збиралася в дорогу – до чоловіка і сина, всі вихідні працювала на сільському подвір’ї. Інша сім’я, пов’язана менш міцними узами, напевно, не витримала б такого випробування відстанню, але Оскальдовичів вона лише згуртувала, навчила цінувати одне одного й те турботливе ставлення, що виявлялося й у дрібницях, і в найважливіші життєві моменти.
Нині вони знову поруч – в улюбленій оселі, що збудували на зорі спільного життя. Анатолій Петрович уже років 10 на заслуженому відпочинку. Але про неробство й мови немає: потребує його фахових знань невеличкий город, а в дбайливих руках – уся домашня інфраструктура. Водопровід, каналізація, побутова техніка якщо й виходять із ладу – майстрів для ремонту викликати не потрібно, господар з усім справляється сам.
Марія Іллівна теж давно могла б вийти на пенсію. Трудовий її стаж уже перевищує сімейний: 30 років присвятила технікуму, майже стільки ж – санаторію «Днестр». Керівництво оздоровниці та колеги високо цінують її копітку бухгалтерську працю, що підтверджує й орден «Трудова слава».
На завершення бесіди запитала, як відсвяткували ювіляри смарагдове весілля.
«Такий вийшов казус – ми про річницю забули. Вона випала на небачену енергетичну кризу, і всі наші помисли, як, напевно, й у інших придністровців, були зосереджені на проблемах, що виникли, – зізналися Анатолій Петрович і Марія Іллівна. – Аж раптом 17 січня, у самий розпал хвилювань, приїхали діти – з квітами, подарунками та навіть святковими стравами. Привітали в онлайн-режимі онуки, які розлетілися по світу. Такий от незабутній вийшов сімейний ювілей!».
Ніна ПАНАЇДА.