Запам’яталася мені якось дуже особливо риболовля з мого дитинства. Було мені тоді років чотирнадцять. Цей день мені часто згадується: у ньому химерно переплелися спогади про село мого дитинства, про мого доброго старенького дідуся, з яким ми іноді спостерігали, як досвітні пасма витягали сонце на землю і посміхалися від щастя зустрічі з новим днем.
Вже кілька днів стояла спекотна сонячна погода. Був кінець липня – маківка літа, шкільні канікули в самому розпалі. Ми з братом, молодшим за мене на два роки, відпросилися у батьків у село до дідуся. Збиралися недовго: взяли вудки, прив’язали їх, як завжди, на рами велосипеда, а садок (бляшану баночку з-під консервів для черв’яків) поклали на багажник мого велосипеда.
Треба зазначити, що у нас із братом, якого звали Дмитриком, були чудові на ті часи велосипеди марки «Урал». Наші батьки, хоч і жили небагато, але все-таки робили нам іноді чудові подарунки: серед них були й ці великі, як для дорослих, зелені, з блискучим, хромованим кермом і багажником велосипеди.
Закінчивши збори, ми скочили на своїх залізних коней і вирушили в путь. Дідусь жив за кілометрів шість від нашого міста. До села вела гарна, покрита асфальтом широка дорога, яка від першого і до останнього кілометра проходила через ліс.
Вулиця, на якій ми жили, виходила до лісу. Але сказати слово «ліс», означало нічого не сказати. Це був не ліс, а величний сосновий бір, з могутніми, високими деревами, що сягали своїми верхівками самого неба. У цьому бору ми знали всі стежки, всі грибні та ягідні місця.
Загалом, ми з братом і ще двома троюрідними братами, що жили по-сусідству, обходили-об’їздили всі околиці нашого міста в радіусі десяти-п’ятнадцяти кілометрів. Часи тоді були спокійні, життя текло розмірено, неквапливо. А може так тільки здавалося, тому що ми були дітьми. Але загалом батьки зовсім не боялися відпускати нас одних в денні, а іноді й цілодобові, походи.
Прагнучи скоротити шлях, ми вирушили через сосновий бір. Повітря там особливе: легке, невагоме, настояне на ароматах лісових трав із міцним присмаком смоли. Дихаєш таким повітрям і не можеш надихатися.
Якось, уже багато років потому, після багатьох років життя в місті, я потрапив у такий же сосновий бір. За один день перебування в ньому це цілюще запашисте повітря так подіяло на мене, що до вечора я відчув легке запаморочення і, разом з тим, такий приплив бадьорості та гарного настрою, який відчувався упродовж кількох наступних днів. Ось тоді я й зрозумів, чому в наших місцях усі дитячі табори відпочинку будують саме в соснових борах.
Проїхавши через бір і досхочу надихавшись його смолистим повітрям, ми виїхали на шосе і поїхали його узбіччям. Їздити по шосе на велосипеді тоді було зовсім безпечно: практично дорогою лише час від часу курсували тільки маршрутні автобуси та іноді проїжджали вантажні автомобілі. Легкових машин майже не було. У це важко повірити нині, коли в містах кількість автомобілів давно вже перевалила за триста на одну тисячу жителів. Але в той далекий час не кожна сім’я могла собі дозволити легковик.
Так, неквапно крутячи педалі, ми проїхали кілька кілометрів майже рівною дорогою і дісталися, нарешті, довгого і пологого спуску, який і мав привести нас до села. Весело було мчати з гори цілих півтора кілометра, не докладаючи до цього жодних зусиль, лише злегка підтримуючи руля. Нарешті ми дісталися села. Дідусь та бабуся жили в хаті коло дороги безпосередньо на в’їзді в село. Під’їхавши до хати, ми побачили дідуся, який дуже нам зрадів. Бабуся запросила нас до столу і пригостила пирогами з грибами та квашеною капустою. Що це були за пироги – смакота! А яка смачна у них була в’ялена баранина! Які смачні борщі готувала бабуся!
До речі, у ті часи не було мобільного зв’язку, не було у нас і телефонів, щоб попередити про наш приїзд заздалегідь, але бабуся завжди готувала смачні страви, пекла якісь пиріжки чи млинці, тому ми знали, що голодними не залишимося.
Дідусь з бабусею вже давно були пенсіонерами й займалися домашнім господарством. На їхньому обійсті було голів п’ятнадцять овець, корова, кури, кролики та кілька поросят. Досі пам’ятаю, як мої батьки допомагали стригти овець: гори вовни, бекання овець і ягнят, клацання спеціальних, великих ножиць.
Коли дідусь працював лісником, у нього був кінь – білий красень, жеребець Сірко. Пам’ятаю, як на возі їздили в ліс косити сіно. Ми були тоді маленькими, траву не косили, але гриби та ягоди збирали. Нарвеш, було, полуниць зі стеблинками цілий пучок і дорогою з покосу об’їдаєш цей букет червоних ароматних ягід. Отож ночувати ми залишились у хліві, переробленому з колишньої стайні. Це було просторе і високе приміщення, яке використовувалося як кімнати відпочинку. Уздовж стін стояли тапчан і диван, а посередині стіл. До стелі були підвішені в’ялені шматки баранини, а на стінах – пучки якихось трав. Старі пропонували нам ночувати в хаті, але оскільки в них не було будильника, то ми, побоявшись проспати ранкове клювання та щоб їх не турбувати, вирішили ночувати у хліві. Це був випробуваний спосіб. Сховавшись під ковдрами, ми заснули в тиші, в оточенні ароматів сухих трав.
На світанку завжди стає прохолодніше. Я прокинувся від холоду першим і розбудив брата, а виглянувши на вулицю, побачив сильний туман. Зазвичай про такий туман кажуть: «Як молоко». З усього було видно, що вже пора виходити. Викотили велосипеди, на яких ми, однак, одразу не змогли поїхати через те, що просто не було видно дороги. Метрів триста – чотириста ми котили їх. Коли туман трохи розсіявся, ми, сівши на своїх вірних «коней», виїхали на шосе і поїхали до ставка.
Колись тут добували камінь, а з часом роботи припинилися через те, що місце розробки каменю за одну ніч залило водою. На дні озера залишилася навіть якась техніка, яку не змогли витягти. На озері боялися пірнати, щоб не напоротися на якесь залізяччя, але рибу ловили всі місцеві пацани. Ми не були винятком.
Залишивши велосипеди на березі, ми пішли на невеличкий місток. Я розташувався близько містка, а брат – на містку. Приготували вудки, яких у нас було по дві, дістали насадки для карасів, насадили на гачки хлібні кульки та черв’яків. Закинувши вудки, ми почали чекати клювання.
Туман поступово розсіювався і попереду, крізь нього, круглим жовтогарячим колом виплило сонце. Час наближався до шостої години ранку.
А ось і перше клювання! Один із поплавців у мого брата, трохи ворухнувшись, занурився у воду і ліниво поплив від берега. Підсікання! Вудилище зігнулося в дугу. Хтось на іншому кінці снасті наполегливо намагається піти на глибину. Бачили б ви у цей момент мого брата! Весь зосереджений, в очах вогонь, обома руками схопивши вудку, він виводив до берега рибину. Підсака у нас не було, тому виводити рибу довелося уздовж містка до берега. Я захоплено спостерігав за діями брата. Дмитрикові вдалося вивести на мілину карася. Лишень він опинився під самим берегом, я ухопив його обома руками й витяг із води. Так, це був карась. Але який! Виблискуючи сріблом у променях сонця, яке стрімко піднімалося над горизонтом, він бився в траві. Ваги в ньому було грамів вісімсот. Ми ніколи раніше не ловили таких рибин. Переклавши його в човен, на дні якого була вода, ми продовжили риболовлю: упродовж години зловили ще шість приблизно однакових карасів. До речі, ловили на кульки, зроблені з хлібного м’якуша. Коли клювання зовсім припинилося, ми скрутили вудки. Щасливі від такої вдалої риболовлі, ми викупалися біля берега, трохи позагоряли на травичці під ранішнім ще не дуже пекучим сонячним промінням і повернулися додому.
Дідусь та бабуся зустрічали нас щирими оплесками, як справжніх переможців. Ми й самі не могли натішитися таким несподіваним успіхом. Від того часу нам чомусь уже ніколи не траплялася така велика риба. Тому, мабуть, я й запам’ятав той день на все життя. От і вам розповів.
Марія БІЛОЦЬКА.
Фото 35photo.pro