Кожна людина повинна мати друга. Добре, якщо цей друг тобі вірний, завжди з тобою, завжди прийде на допомогу. Звичайно, і ти відповідатимеш йому взаємністю. Бо якщо буде не так, то це вже виходить якась експлуатація.
Так мені здавалося, коли я навчався у школі. І в мене був такий друг – Юрась, з яким ми жили на одній вулиці, навчалися з першого класу і цілих чотири роки сиділи за однією партою.
Але вже до п’ятого класу Юрась пішов в іншу школу і в іншому місті.
Я не знав, як бути далі. Як обходитись без когось, кому можна розповісти про свої мрії, поділитися якимись сумнівами, обговорити футбольну гру чи кіно, нарешті. І я вирішив, що спробую знайти собі друга з п’ятнадцяти хлопців нашого класу. Не знав, щоправда, з чого почати, однак за кілька днів придумав один експеримент. Якось після уроку математики я підійшов до Миколи: «Можеш дати мені свій зошит з математики, я хотів би собі переписати ту задачку, яку не второпав на уроці. Та й заморочуватися не дуже хочеться, якась вона складна здається, а сьогодні ще й футбол по телевізору, моя улюблена команда грає».
Микола подивився на мене уважно, недовго думаючи, витяг з портфеля свій зошит і протягнув мені. «Бери та пиши, мені не шкода», – сказав спокійно, повернувся та й пішов на перерву.
Я переписав до зошита завдання, вистачило тих п’ятнадцяти хвилин перерви між уроками, і, повернувши зошита Миколі, пішов на своє місце.
Після уроків я вирішив заглянути додому до Тихона, практично, з тим самим проханням, тільки додав більше сльозливих інтонацій: «Ти в математиці розумієшся, всі ж бо знають. А мені ніяк не виходить вирішити те завдання з поїздами, що вирушають то з однієї станції назустріч один одному, то ніяк не можуть зустрітися чи доїхати туди. Ну, нічого не йде до голови. Дай свого зошита списати, будь ласка».
Дивився на нього з благанням в очах і чекав на вердикт. Тихон, сумно похитавши головою, дав мені свій зошит, я там же на веранді його будинку, ретельно все переписав, не задумуючись, подякував і вибіг на вулицю.
Озираючись, побачив будинок Сашка – ще одного сусідського хлопця, однокласника, любителя футболу, велопрогулянок і читання літератури. Мені завжди було дивно, для чого він стільки читає, коли з м’ячем, який він любить, цікавіше, веселіше, та й на велосипеді подорожувати набагато радісніше.
Постукав у вікно, зазирнув до кімнати Сашка, і побачив його у кріслі з книгою в руках. Сашко поманив мене рукою, і я зайшов, знявши черевики, до його кімнати.
Почав, без особливих пояснень: «Сашко, щось мені математика геть не дається. Сьогоднішня задачка з тими поїздами…Для чого такі складні завдання придумувати школярам? Тільки голову забивають аби чим. Дай свого зошита, я бачив, як ти швиденько записував, мабуть, тобі все там вдалося вирішити».
Вираз обличчя Сашка з радісного змінився на сумний, він уважно подивився на мене, і…відмовив: «Вибач, але не дам».
Я стояв приголомшений від несподіванки. Не думав, що відмова мене так образить. «Але чому, тобі шкода зошита на кілька хвилин?», – спитав.
Замість відповіді, Сашко запитав, чи маю я трохи вільного часу. Я і про футбол забув. Кивнувши головою, погодився зняти куртку і сісти за стіл, як запропонував мій господар.
– Ти не гнівайся, я не думаю, що ти не розумієш саме завдання. Просто ти завжди поспішаєш і не замислюєшся над його змістом. Давай, я тобі допоможу розібратися.
Ми сіли поруч, і Сашко почав розтлумачувати мені завдання з тими паровозами. Він був дуже терплячим, наполягав, щоб я сам читав і перечитував кожне слово завдання, часом спростовував мої відповіді, часом радісно піддакував.
За якийсь час я побачив, що завдання зроблено, і я розв’язав його самостійно. Хіба що, під керівництвом Сашка.
– Бачиш, як все просто, коли виявиш терпіння і трохи більше посидючості, – зауважив він.
Я щиро подякував і побіг додому. Звичайно, не сказавши йому, що те завдання я самостійно виконав зразу ж по уроках. Просто цікаво було, як реагуватимуть мої однокласники на одне й те саме прохання.
Дорогою додому я біг і радісно махав портфелем, вже уявляючи, з ким саме намагатимуся подружитись.
Михайло ТРЕМБІТА.
Фото karandasha.ru