Вона так тішилася тією жовтою кулькою. Раділа від самого дня народження, коли отримала її у подарунок, і зрозуміла, що відтепер це її найулюбленіша іграшка.
Дівчинка ходила з нею у подвір’ї, бігала до магазину, що знаходився неподалік її дому, бавилася в парку…
Вона намотувала нитку навколо пальця, і кулька літала над її головою, ніби невеличка жовта хмаринка. Часом кулька перетворювалася на котика, що біг за нею, швиденько перебираючи лапками, або кумедного песика, що весело виляв хвостиком, і здавався дівчинці справжнім песиком. У неї була досить добре розвинута фантазія, яка дозволяла їй бачити все, що вона собі хотіла уявити.
Якось одного травневого дня дівчинка пішла до парку. Парк випромінював надзвичайний аромат, і здавався величезним букетом, а птахи, радіючи весні, заливалися голосним співом та щебетанням.
Дівчинка сіла на лавочці, на якій завжди відпочивала, і, звертаючись до своєї кульки, сказала: «Сьогодні ти у мене будеш пташкою. Полетиш високо-високо, до самого неба, а я на тебе тут чекатиму».
Поклала свою забавку на долоні, дмухнула на неї, і прошепотіла: «Лети, лети високо, а я на тебе тут чекатиму».
Тримаючи ниточку в руці, дівчинка заплющила очі, і вже не бачила кульку, а чудову жовту пташечку, яка тріпотіла крильцями та підіймалася все вище…
Сидячи так ще довго, нарешті вимовила голосно: «А тепер повертайся на землю. Прошу тебе, повернися, я вже скучила за тобою».
Розплющила очі, й кулька перестала бути пташкою, бо стала знову жовтою кулькою, що лежить поряд на лавочці.
Саме в цей момент, коли кулька повернулася і стала сама собою, дівчинка побачила тих трьох. Трьох хлопчиків, старших і більших від неї, які підходили все ближче, тихо перемовляючись. Вона тієї ж хвилини відчула щось недобре. Обняла свою іграшку обома рученятами, притулила її до себе, ніби намагалася врятувати.
Троє підійшли до лавки та вмостилися на неї. Почали поміж собою обговорювати, яка ж кулька гарненька, яка вона чудова, і як її можна забрати та відпустити кудись у височінь. А можна і проколоти, як зауважив інший хлопчик, сміючись голосно і нахабно.
Дістав якусь гостру шпильку з кишені, і…. Не встигла дівчинка сховати своє жовте щастя, як тієї ж хвилі він проколов наповнену повітрям кульку.
Та ніби вибухнула, і схилилася, безсила, на лавку, а хлопці, сміючись, спокійно пішли далі.
Дівчинка дивилася очима, повними сліз, на жовту гуму, яка лежала безрадісно поруч, і шепотіла завмерлими устами: «Для чого? Для чого вони це зробили?».
Вона запитувала ніби у когось невидимого ще кілька разів, але ніхто їй не відповів, бо хлопці були вже далеко, а поряд тільки пташки весело щебетали, радіючи теплому весняному дню. Але на запитання не могли відповісти.
Михайло ТРЕМБІТА.
Фото karandasha.ru