Того ранку учні молодших класів не могли всидіти на місці. Вони чекали цього дня ще з вересня, коли вперше почули, що поїдуть на справжню театральну виставу. У декого це була перша зустріч з чарівним світом сцени, де актори оживляють казки, а світло софітів створює диво просто на очах.
Автобус підкотив до театру, і дітлахи, мов яскраві пташенята, з цікавістю визирали з вікон, розглядаючи величну будівлю. Вчителька, спокійна та усміхнена, вивела їх із салону і повела до гардеробу. Там вона пояснила, як правильно знімати верхній одяг, здавати його гардеробниці й брати номерки.
– Тримайте його дбайливо, – лагідно мовила вона, – щоб потім не загубити свій одяг. Після цього кожна дитина підійшла до білетерки, показала свій квиток і, тримаючи його обережно в руці, зайшла до глядацької зали.
Вона була величезна. М’які оксамитові крісла шикувалися в довгі ряди, з-під стелі звисали сяючі люстри, а сцена виблискувала яскравими декораціями. Діти роззиралися навсібіч, не приховуючи захоплення. У повітрі витала атмосфера дива.
Коли нарешті всі вмостилися, світло згасло, і почалася вистава. На сцені розгортався справжній казковий світ, і дітлахи, затамувавши подих, стежили за кожним рухом акторів.
Та ось посеред дійства Марійка, наче згадавши щось важливе, потягнулася до своєї сумочки. Витягнула з неї шоколадні цукерки й, нахилившись до сусідки, прошепотіла:
– Хочеш?
Віра лише незадоволено скосила на неї погляд і похитала головою. Марійка знизала плечима, зашелестіла обгорткою й поклала цукерку до рота.
Її поведінка одразу привернула увагу. Шелестіння папірця, жування й тихі перемовини стали помітними в тиші залу, де всі намагалися зосередитися на виставі. Дехто з глядачів навіть озирнувся. Але Марійка цього не помітила – вона була захоплена своїм маленьким перекусом.
Учителька, сидячи осторонь, все бачила. Після першого акту, коли залу наповнив м’який шум розмов і шелест одягу, вона зібрала учнів і, опустившись до них на рівень очей, тихо, але строго промовила:
– Діти, театр – це не просто місце для розваг. Це простір, де працюють справжні майстри. Вони готуються тижнями, репетирують, вивчають ролі – все для того, щоб подарувати нам чарівну історію. Коли ми говоримо, їмо чи шарудимо, ми відволікаємо не тільки себе, а й інших, і не поважаємо працю артистів.
Діти слухали уважно, і в очах багатьох з’явилось розуміння. Марійка несміливо опустила очі, ховаючи свою цукерку назад у сумку.
У другому акті клас сидів, як зачарований. Тепер кожне слово акторів звучало чітко, кожна сцена справляла враження. Вони вже знали: щоб побачити справжнє диво, потрібно вміти бути уважним і ввічливим.
Коли вистава закінчилася, зал вибухнув оплесками. А вже в автобусі, дорогою додому, діти ділилися враженнями.
– А той актор, що грав чаклуна, як він гарно говорив! – вигукував один.
– І костюми такі яскраві! – підхоплювала інша.
Та головне – вони говорили й проте, як важливо поводитись у театрі гідно. Ніхто більше не згадував про цукерки чи розмови під час вистави. Всі розуміли: театр – це особливе місце, де головне – тиша, увага і повага.
Так їхня перша поїздка до театру стала не просто розвагою, а справжнім уроком вихованості й любові до мистецтва. І, можливо, саме вона залишить у серці кожної дитини теплий слід на все життя.
Михайло ТРЕМБІТА.
Фото karandasha.ru