Є люди, яких характеризують всього двома словами – «неспокійні серця». Вони й самі постійно в русі, в пориві думок і дій, і іншим не дають залишатися байдужими та апатичними. Одним із найяскравіших представників цієї когорти людей у Придністров’ї був Анатолій Іванович Большаков. От назвав прізвище, і настав той момент, коли кажуть: «не потребує представлення». Проте мені чомусь здається, я навіть переконаний у цьому, що про людину-легенду, громадського і політичного лідера, моральний авторитет варто говорити, і не раз. Тим більше, що й інформаційний привід є досить вагомий: минулого тижня Анатолію Івановичу виповнилося б 95 років. Усього рік не дожив він до ювілею.
ЛІДЕР ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ЛІДЕР ЗА ПОКЛИКАННЯМ
Уперше я побачив цю людину в перший же місяць роботи в «Днестровской правде», коли в серпні 1989 року за завданням редактора повинен був написати матеріал з чергового засідання створеної днями Об’єднаної Ради трудових колективів (ОРТК). Обстановка і в кабінеті, й за вікнами Будинку Рад була гарячою, як у прямому, так і в переносному сенсі. Учасники говорили швидко, плутано, пристрасно, нерідко перебивали одне одного, іноді кричали, розмахували руками. Кожен намагався донести свою думку, що не терпіла заперечень. Стихія зборів нагадувала мітингову, тим паче що досвід їх організації напередодні політичного страйку придністровці, які об’єдналися в боротьбі за справедливість, уже мали.
Кілька разів на центральній площі Тирасполя, яка тоді називалася площею Радянської Конституції, у вихідні дні збиралися десятки тисяч людей, щоб висловити незгоду з дискримінаційною політикою кишинівської влади щодо мовного питання. Закони Верховної Ради «Про статус державної мови МРСР» і «Про функціонування мов на території МРСР» будуть прийняті пізніше – 31 серпня 1989 року. Однак задовго до їх ухвалення жителі Лівобережжя побачили в них «міну уповільненої дії» і справедливо вважали, що законопроекти, які просували націоналісти, таїли в собі загрозу дискримінації інших народів республіки (на той час вживали вираз «нетитульних») і порушення їхніх основних прав, зокрема на працю. Ідея рівноправності людей, незалежно від національної приналежності, була притаманна переважній більшості населення нашого краю.
Отже, сперечалися до хрипоти, поки слово для виступу не попросив солідний чоловік, в якому відчувалася якась внутрішня сила і харизма. Це був Анатолій Большаков. Звичайно, до цього я читав про знаменитого на весь Союз керівника трудового колективу «кіровців» у тій же «ДП», у майстерно написаних матеріалах корифея придністровської журналістики Дмитра Лемберга. Та ось побачити героя численних публікацій, що називається, наживо, у кількох метрах від себе, довелося вперше. Анатолій Іванович неспішно встав, зібрання замовкло. Він говорив спокійно, мені здалося навіть тихо, що доводилося вслухатися, але дуже переконливо і зі знанням справи. Його мова була схожа на сильні, монотонні удари молотка по великому цвяху. Було зрозуміло, що «червоному директору», як зневажливо молдовські націоналісти називали керівників великих придністровських підприємств союзного значення, довіряли, тому що до кожного слова прислухалися.
Безперечно, на мене, журналіста-початківця, Большаков справив тоді незабутнє враження. Ще не раз згодом доводилося його слухати, писати про нього, та ж недарма в народі кажуть, що «перше враження найвірніше, найсильніше». Так було і в мене.
ДАР ПРОВИДЦЯ
Вище я згадав дискримінаційні мовні закони. Ініціатива їх прийняття належить, в основному, творчій інтелігенції Кишинева. Її представники позиціонували молдавську націю як титульну, корінну, «вищу за все», всі інші, на їхню думку, були людьми прийшлими, мало не «другого сорту». Ви помітили, шановні читачі, що за 36 років практично нічого не змінилося: риторика залишилася незмінною. Молдавським письменникам, поетам, художникам вдалося переконати в другосортності немолдаван тодішнє керівництво МРСР. Тоді-то партійні бонзи й «дали добро» на розробку мовних законів.
Хто ж тоді знав, що здавалося б невинні думки про відродження молдавської мови, культури та самосвідомості молдаван, обернуться сотнями, тисячами жертв у придністровському конфлікті. Проте знайшлися люди, переважно, на лівому березі Дністра, інтернаціоналісти як за духом, так і за вихованням, які не ділять народи й народності на «своїх» і «чужих», які побачили в проектах законів «Про статус державної мови МРСР», «Про функціонування мов на території МРСР» велику небезпеку. У цьому ряду, на чолі колони був керівник ВО «Точлитмаш» Анатолій Большаков.
До речі, заслуговує на увагу примітна історія оприлюднення проектів цих законів. У неї чимало версій і героїв, однак більшість сходиться на думці, що саме Большаков посприяв тому, щоб узяти в апараті законодавчого органу МРСР проекти двох злощасних законів та опублікувати їх ще до ухвалення в багатотиражній газеті заводу «Кировец». Саме це і стало детонатором для масового обурення придністровців, громадського обговорення цих законопроектів. Очевидно, що цим вчинком Анатолій Іванович, поки було ще не пізно, вирішив звернути увагу земляків на те, які негативні для них наслідки може мати прийняття мовних законів. Подальший розвиток подій, на жаль, підтвердив його пророчий дар.
Так склалося саме в Придністров’ї, і лише в Придністров’ї, що власне трудові колективи великих промислових підприємств регіону стали кістяком, опорою мас, які з часом створили Придністровську Молдавську Республіку. Для того, щоб організувати їх на боротьбу з націоналізмом, що піднімав голову, потрібно було створити організацію, яка б від імені численних трудових колективів координувала народне обурення, спрямовувала його у творче русло. Таким чином на великих заводах і фабриках почали з’являтися ради трудових колективів. Це, до речі, дозволяв чинний тоді закон СРСР «Про трудові колективи». Нагадуємо, це був 1989 рік, до розпаду Радянського Союзу залишалося ще два з половиною роки. Зрозуміло, що осторонь цього процесу не міг залишатися багатотисячний колектив «кіровців».
Він таки першим оголосив політичний страйк у далекому 89-му, що було вперше в СРСР. Тому дослідники сучасної історії ПМР вважають, і цілком справедливо, Анатолія Большакова одним із батьків-засновників ОРТК, а отже, і придністровської державності. Та не за привілеї, чини та нагороди «чіплялися», як стверджували націоналісти з правого берега, «командири виробництва». Вони прагнули, щоб на думку народу зважали, щоб він не був пригнічений, щоб кожен, хто проживає на цій благословенній землі, міг говорити рідною мовою, жити за заповітами предків. І вони цього домоглися! Тож не випадково на чолі руху придністровців за свої права в перші ряди стали саме керівники підприємств, які становлять економічний потенціал Придністров’я, Ігор Смирнов, Анатолій Белітченко, Анатолій Большаков.
КЕРІВНИК НОВОЇ ФОРМАЦІЇ
Людська пам’ять вибіркова, з роками «щось втрачається, випадає з виду». Так сталося з особистістю і справою Анатолія Івановича Большакова. Його діяльність на ниві створення придністровської державності затьмарила його роботу на найвідомішому за часів Радянського Союзу придністровському підприємстві – заводі ливарних машин ім. Кірова, але ж тільки на посаді директора він пропрацював понад три десятки років. Колектив «кіровців» незмінно називали найбільш професійним і згуртованим. І першу скрипку в цьому виробничому оркестрі, поза всяким сумнівом, грав Большаков.
«Кіровці» в усьому були новаторами. Це дозволило їм стати одним із найпередовіших підприємств Радянського Союзу. Очоливши завод, Большаков не став, як кажуть, «рубати з плеча» і все перебудовувати, він зберіг традиції підприємства, яке веде відлік своєї історії ще з позаминулого століття, коли це були механічні майстерні Пітча. Анатолію Івановичу, що називається, вдалося «вдихнути в завод нове життя». І все це завдяки професіоналізму, допитливому розуму і залізній волі. Все, що було нове і передове в галузі, все з’являлося у «кіровців».
Коли настав час ринкових відносин, Большаков і його команда не впали у відчай, а навпаки, перебудувалися на нові рейки. У зв’язку з цим варто нагадати читачам, що перші в Радянському Союзі спільні підприємства з іноземною участю були створені саме на ВО «Точлитмаш» – це радянсько-італійські з виробництва прес-форм для взуття «Тирпа» і «Тебова» та радянсько-бразильське «Рида». І знову модернізація, і знову вдосконалення технології, освоєння нових видів продукції, зокрема, народного споживання. В результаті завод став провідним на території СРСР виробником і розробником обладнання для точного лиття.
Не можна не згадати, що під час агресії Молдови проти ПМР завод ім. Кірова став головною базою молодої республіки з виробництва та ремонту бойової техніки. «Кіровці» також першими стали на захист республіки, коли вона цього особливо потребувала, – у 92-му. За це віддали свої життя 12 осіб. Примітно, що трудова сім’я про них не забула. Всі родини загиблих захисників Придністров’я, робітників заводу ім. Кірова, а також працівники заводу – інваліди війни 1992 року, були своєчасно забезпечені квартирами з заводського житлового фонду.
Головним же Анатолій Іванович завжди вважав не високі виробничі показники, а налаштованість на творчу працю і морально-психологічний клімат у колективі. Про це завжди з вдячністю і теплотою про керівника, який не був байдужий до їхніх проблем і сподівань, згадували підлеглі.
Тамара Цуркан, колишній помічник директора:
«Він ішов з роботи останнім, вранці приходив спочатку в цехи й тільки потім – у службовий кабінет. Анатолій Іванович віддавав роботі всього себе. Люди його поважали, а він дуже любив людей».
Лідія Уманець, колишній заступник головного бухгалтера:
«До нього приходили за порадою, і він хотів допомогти кожному. Анатолій Іванович був доброю, чуйною людиною. Завжди йшов назустріч працівникам. Незважаючи на свої заслуги, він не виділявся серед інших, працював на рівних з усіма».
У ПАМ’ЯТІ НАРОДУ
Ці вдячні слова були сказані журналістам під час урочистого відкриття в Тирасполі у грудні 2024 року меморіальної дошки, яка увічнила народну пам’ять про Анатолія Івановича Большакова. Її встановили на будинку за адресою вул. Покровська (25 Октября), 92, де він жив з 1975 по 1997 рік.
Це глибока подяка не тільки за службову і політичну діяльність, а й за активну участь у будівництві багатьох інфраструктурних об’єктів Тирасполя. З ім’ям Анатолія Івановича пов’язане і народження придністровського телебачення – для нього були виділені три поверхи у відомчому будинку на вул. Юності, 1. Це дало можливість прорвати інформаційну блокаду, на повний голос зазвучати молдавському, російському, українському слову. Безпосереднє відношення Анатолій Іванович, будучи головою Асоціації промислових підприємств ПМР, має до організації ПДУ, а також Торгово-промислової палати республіки.
Навіть після від’їзду з республіки в 1997 році, він не переривав зв’язки з Придністров’ям, яке за багато років стало для нього рідним. Був призначений представником Уряду ПМР з економічних питань у Москві.
У 2022 році Большакова удостоїли звання «Почесний громадянин Тирасполя». Це стало актом подяки за невтомну працю, відданість справі й турботу про людей.
Життя Анатолія Івановича Большакова – приклад самовідданого і вірного служіння своєму народу.
Олександр ЗАВЕЛЯ.