До 8-А прийшла новенька – дівчина на ім’я Кароліна. Класний керівник представив її учням. Вона стояла, опустивши очі, трохи повненька, несмілива, з довгою русою косою. Особливо ніяковіла, коли вчитель хвалив її за успіхи в навчанні у попередній школі.
– Сідай, Кароліно, – мовив він і вказав на вільне місце.
Дівчина пішла, дещо незграбно перевалюючись. Задня парта, перешіптування, і раптом почувся голос Вероніки, класної «зірки»:
– Каракатиця якась!
Клас зареготав. Усі знали, що Вероніка – донька багатих батьків, красуня й лідерка. Дівчинка «упакована»: батько – капітан риболовецького судна, ходить за кордон, імпортні речі їй привозить, а вже зарубіжними жуйками весь клас забезпечений. Майже всі залежали від її думки, а якщо хто й насмілювався сперечатися, того в класі вважали ізгоєм, тому всі й мовчали. Такими були Тоня і Віра, а тепер і Кароліна.
Новенька швидко зрозуміла, що тут усе крутиться навколо Вероніки, тож вирішила просто вчитися. Її або ігнорували, або відкрито знущалися, коли вона, перевалюючись, проходила між партами. Вероніка в цей час робила ноги «колесом» і тупцювала слідом за нею ведмежою ходою, пародіювала її. Прізвисько «каракатиця» міцно приклеїлося до дівчини.
Кароліні було дуже прикро, але вона вдавала, що не звертає уваги на витівки однокласниці. Тільки прийшовши зі школи додому, вона могла виплакатися від душі, та в школі трималася. Вона приєдналася до Тоні й Віри, щоб хоч із кимось приятелювати.
Одного дня до школи прийшла мама Кароліни.
– Моя донька часто плаче. З оцінками все добре, однак вона сама не своя… Її не кривдять?
– Та ні, – відповів класний керівник, уникаючи правди. Він усе знав, але мовчав: мати Вероніки була в батьківському комітеті класу і дружила з директрисою школи, обсипаючи її подарунками.
Перед Новим роком у школі влаштували дискотеку. Кароліна, Тоня і Віра також прийшли, але трималися осторонь. Вероніка, помітивши їх, вирішила покепкувати: намовила старшокласника запросити Кароліну на танець та розкрутити її як слід, щоб усі пореготали від душі.
Добра половина присутніх аж загиналася від сміху, коли побачила цей незграбний танець. Кароліна все зрозуміла, вирвалася з обіймів старшокласника й у сльозах втекла зі спортзалу. Більше її ніхто не бачив – після зимових канікул мати перевела її в іншу школу.
Минуло багато років. Вероніка встигла двічі вийти заміж, двічі розлучитися, у другому шлюбі народити сина. Той виріс, одружився, і подарував бабусі онуку – чарівну Настуню. А колись горда і незалежна Вероніка, нині жила самотньо, її характеру ніхто не витримував.
Якось влітку син з невісткою залишили на неї свою шестирічну донечку і поїхали у відпустку до Туреччини. Бабуся особливо не переймалася: дозволила внучці гратися з дітлахами на майданчику, а сама пішла додому поратися по господарству. За півгодини у двері подзвонили – на площадці стояли діти.
– Ваша Настя там лежить… Швидку вже викликали.
У бабусі й ноги підкосилися. Вона, ніби в тумані, вибігла у двір і побачила, як малу забирають у машину швидкої допомоги. Що сталося? Виявилося, що діти по черзі сильно розгойдувалися на гойдалках, а смілива Настя наважилася ще й стрибнути в цей час. Упала вона на каміння та на бордюр – відлетіла на кілька метрів і знепритомніла.
Так непритомну її відвезли до лікарні. Вероніка була в розпачі. У реанімації кожна година здавалася вічністю, ніхто нічого не казав, шансів давали мало.
Та вранці до неї підійшла медсестра:
– Ваша дівчинка жива. Дякуйте нашій Кароліні Олександрівні. Довго оперувала. Всю ніч так і не стулила очей. Лікар від Бога.
Вероніка кинулася до кабінету. За столом сиділа жінка. Її обличчя здавалося знайомим.
– Кароліно… Ти?
– Так. Я Вас упізнала ще в коридорі. Ви не змінилися, Вероніко Станіславівно, – відповіла вона спокійно.
– Пробач… Стільки років… А з Настею все буде добре?
– Так, усе погане минулося. Візьміть список, там написано, що принести в палату. Ідіть додому, я не маю сили розмовляти, бо дуже втомилася.
– Чим, як я можу Вам віддячити?
– Нічим. Нічого не треба. Це моя робота – рятувати дітей, моїх пацієнтів.
Надалі, перебуваючи біля онучки в лікарні, Вероніка ще кілька разів бачила Кароліну. Лікарка швидким кроком проходила повз неї, намагаючись не помічати колишню однокласницю. Настя швидко одужувала і до приїзду батьків її виписали. Вероніка досі не може пробачити собі за минуле, як вона принижувала «нещасне дівчисько», Кароліну, перед усім класом, не знаючи, що через багато років та врятує життя її внучці. Тяжко на душі, але минулого не повернеш.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.