Ця, на перший погляд, проста фраза належить перу Анастасії Спориш – учительки української мови та літератури Маякської середньої школи, що в Григоріопольському районі.
А за цими словами постає цілий всесвіт жінки, яка зуміла перетворити будні в мистецтво, а мистецтво – у щоденність.
Нашим читачам вона добре відома: поетеса, педагог, член Спілки письменників Придністров’я. Про неї ми писали вже не раз, і щоразу відкривали все нові грані цієї яскравої особистості, зокрема її безмежну любов до учнів, поетичні рядки, які звучать, наче молитва до життя, і натхнення, що пульсує в кожному її слові.
«Я серйозно взялася до написання віршів та оповідань після втрати старшого сина. Виливала на папері свій смуток і радість, описувала своє дитинство та юність, красу рідного краю та свої переживання», – відкриває душу Анастасія.
Здавалося б, поезія народжується в тиші, за зачиненими дверима, у спокої, де ніхто не заважає. Та Анастасія Василівна ділиться секретом:
«Та що ви! – посміхається вона. – Щоб сісти спеціально писати вірші, такого не буває. Думки приходять уночі – я встаю, щоб швиденько занотувати їх у зошит. Іду на город сапати чи збирати врожай і неодмінно беру з собою ручку й зошит. Бо саме серед поля, серед землі й неба, сходить на мене оте натхнення».
І справді: її поезія пахне свіжою землею, колосками й сонцем, у ній бринить щирість і доброта.
Придністров’я давно стало для неї другою домівкою.
«Як же інакше? – каже поетеса. – Я живу тут понад чотири десятки років. Приїхали з чоловіком у 1981-му. От і рахуйте…».
Її життєпис нагадує добру українську пісню. Народилася 11 серпня 1957 року в мальовничій Ромашівці на Тернопільщині, в родині, де шанували працю й пісню. Батько Василь Іванович – роботящий тракторист, був веселим і щирим, любив грати на гармошці. Мати – Анна Юріївна – мала голос, який лунав над полем, мов пісня жайворонка. Дідусь – ветеран війни, послуговувався трьома мовами: українською, польською та російською, був мудрим оповідачем. Бабуся, визнана майстриня вишивки, вишивала та розповідала народні легенди, яких знала безліч. Усе це стало тим ґрунтом, на якому зросла поетеса.
Шлях учительки розпочався в Одеській області, де доля подарувала їй зустріч із красенем Аркадієм, який згодом став чоловіком і вірним супутником життя. Разом вони виховали двох синів – Олександра й Василя, разом ділили радості й труднощі, а ще – любов до слова та педагогіки.
Уже понад три десятиліття Анастасія Василівна як учитель і вихователь реалізує свої обдарування і талант у Маякській школі:
Люблю дітей я до нестями
Усіх, чужих в мене нема.
Колись казала мені мама:
«Як гірко, що в батьків одна».
Частенько чула від сусідів,
Коли збирались за столом:
«Люблю страшенно своїх діток,
Чужих ненавиджу нутром».
Для мене діти – дар від Бога!
Свої, чужі, слухняні або ні,
У кожного – своя дорога,
За що ж їх не любить мені?
Її заняття – то не тільки мова та література, а й уроки душевності, людяності, національної пам’яті. За цю працю вона здобула численні нагороди – від «Відмінника народної освіти ПМР» до почесних медалей «Слава женщинам Приднестровья» та «За трудовую доблесть».
Найбільшою ж нагородою, очевидно, є любов учнів і те, що її слово живе. Воно лунає і зі сцени у виступах етно-фольклорного колективу «Діброва», який поетеса очолює вже понад два десятиліття, і в поетичних збірках, що одна за одною виходять друком. Недарма 2024 року її було прийнято до Спілки письменників Придністров’я – визнання, якого вона по-справжньому заслуговує.
У вірші «Рідне Придністров’я» Анастасія ділиться одкровенням, щиро зізнається у любові до цієї щедрої, доброї землі, що стала для неї теплою домівкою:
У ріднім Придністров’ї дружно ми живемо:
Небо тут безкрає і Дністер пливе,
Ниви колосяться сонячним зерном,
Хоч ми різних націй – всі ми заодно.
Рік за роком лине, від літа до зими,
Чергову річницю відзначаєм ми.
Віримо, що скоро визнає нас світ,
Проживем щасливо ще багато літ.
Хай у всьому світі запанує мир,
Війни та нещастя скотяться у вир.
Хай дорослі й діти радісно живуть,
Сонечко яскраве осяває путь.
В ріднім Придністров’ї дружно ми живем,
Небо тут безкрає і Дністер пливе.
Духу придністровців нікому не зламать,
Вмієм працювати та відпочивать.
Життя і творчість Анастасії Спориш – це лише одна маленька сторінка великої книги, яку своїм талантом і любов’ю щодня пишуть придністровці.
Юлія ПОНОМАРЕНКО.
Фото автора.