Для кожного придністровця однією з найважливіших подій в історії держави, безумовно, є день заснування ПМР. За минулі з того часу 35 років виросло нове покоління молодих людей, для яких слово «Батьківщина» асоціюється саме з сучасним Придністров’ям. Зокрема діти та онуки тих, хто наприкінці 80-х – на початку 90-х років пройшли тернистий і небезпечний шлях боротьби за рівноправність, за право розмовляти рідною мовою, жити за заповітами предків.
До плеяди творців республіки, поза всяким сумнівом, можна зарахувати Андрія Пантелійовича Манойлова, який стояв біля джерел придністровської державності. На жаль, він рано пішов життя.
Андрій – корінний тираспольчанин, народився в сім’ї залізничника. Батько Пантелій Григорович багато років трудився машиністом на станції Тирасполь. У вільний час Андрій частенько приходив до нього «покататися на залізному коні», з захопленням та інтересом сприймав стукіт важких коліс, що котилися сталевими рейками.
Закінчивши навчання у школі, юнак вступив до Тираспольського ПТУ-5 ім. Гагаріна у групу з підготовки автослюсарів. Готуючи якось черговий матеріал про Андрія Пантелійовича, коли працював у газеті «Днестровская правда», довелося поспілкуватися з відомим спортивним діячем нашої республіки, майстром спорту СРСР, тренером з боксу Борисом Ойхерманом. Ось що він згадував:
«На той час я працював тренером-викладачем з боксу на базі цього училища. Серед новачків був і Андрій, який вирізнявся серед однолітків високим зростом, атлетичною статурою й довгими руками, що мало бути перевагою у відпрацюванні атакуючих ударів, які вражають точно в ціль. Одного разу після занять я поцікавився, чому він не використовує своєї переваги. Спокійно та розсудливо хлопець відповів: «А що я програв? Ви ж самі сказали, що до тестових заліків включаються й точні контратакуючі удари…» У цій відповіді я відчув характер молодої людини, здатної прийняти удар на себе й гідно відповісти. Ця рідкісна риса допомогла йому в подальшому житті».
Одночасно з боксом Андрій захоплювався мотоспортом, брав участь у змаганнях міського рівня. Після закінчення училища та вечірньої автошколи він почав писати власну трудову біографію у ВАТ «Тираспольтранс», працюючи водієм самоскидів. Став новатором виробництва, громадським активістом, якому до всього була справа.
З самого початку і до закінчення будівництва мосту через Дністер між Тирасполем і Бендерами бригада, яку очолював Манойлов, вдень і вночі доставляла вантажі для своєчасного введення важливого інфраструктурного об’єкта в експлуатацію. (Хіба думали вони тоді, що через кілька років ця сполучна нитка двох берегів стане ареною запеклих боїв з націоналістами?). Водії намагалися потрапити в бригаду Манойлова, бачачи в ньому справжнього лідера, який відстоює справедливі вимоги робітників.
Дійсну строкову службу Андрій проходив у групі радянських військ, що дислокувалися в Німеччині. Водій 1 класу, він возив командувача армії. Тираспольчанин одразу став душею армійського колективу, бо добре співав та акомпанував на «семиструнці». Вільний від служби час присвячував своєму улюбленому мотоциклу «БМВ», готував його для перегонів, діставши на це дозвіл командування. В 1966 році у НДР відбувався чемпіонат світу з мотоспорту. Манойлов змагався в особистому заліку. За підсумками перегонів його нагородили спеціальною грамотою «За волю до перемоги». У цьому також проявився манойловський характер.
Після служби Андрій повернувся до рідного Тирасполя на колишнє місце роботи, зрідка приходив до спортивної зали «погратися» з боксерськими мішком та грушею. На ниві спорту він і вірну подругу життя знайшов. Комсомолка й активістка зі швейної фабрики ім. 40-річчя ВЛКСМ, брюнетка Галина на той час була кандидатом у майстри спорту з академічного веслування. Четвірка з кермовою, в якій загребною була Галина, гідно захищала спортивну честь міста й республіки у змаганнях різного рангу.
Незабаром молоді зіграли весілля. Причому молодший Андрій «випередив» в одруженні старшого В’ячеслава. Тут уже традиціям минулого протистояли наполегливість і тверда рішучість Андрія. Під його натиском здалися навіть батьки й «дали добро» на весілля з Галиною. І потім жодного разу про це не пошкодували.
Андрій Пантелійович не уявляв собі варіанта «відсидітися в обозі», коли наприкінці 80-х у Молдові підняв голову націоналізм. Він завжди був у авангарді. Саме йому колеги в цей складний, небезпечний час довірили посаду голови Ради трудового колективу «Тираспольтранса». І розпочалося: організація страйків, референдумів, виборів, захисту Придністров’я від збройної агресії Молдови. Однак і за таких обставин йому ніколи не змінювали витримка, здоровий глузд, раціональний підхід до всього, розважливість – він завжди, в найтрагічніших обставинах, залишався спокійним, урівноваженим, і разом з тим рішучим під час реалізації намічених цілей. Мабуть, лише рідні та близькі знають, як йому все це давалося. У розмовах, під час зустрічей, виступів він вселяв землякам упевненість у правильності обраного шляху щодо створення придністровської державності.
Андрій Манойлов – справжній боєць, завжди зустрічав труднощі з відкритим забралом. Він стійко витримував сильні удари, уготовані йому долею. Не страшними були політичні переслідування народнофронтівців, побиття ними придністровських депутатів Верховної Ради РСРМ. Саме тоді всі зрозуміли, що не по дорозі придністровцям з ошаленілими націоналістами. Бачачи, наскільки Андрій Пантелійович запалився ідеєю державності, виборці довірили йому представляти інтереси у Верховній Раді ПМР першого скликання. Не зламали полум’яного борця за права придністровського народу й погрози керівників та прокуратури Молдови, які оголосили всіх, хто брав участь у створенні ПМР, «бунтівниками та карними злочинцями».
Черговим викликом долі став для Манойлова арешт лідера республіки Ігоря Смирнова в Києві. Під час його «тимчасової відсутності» Андрій Пантелійович виконував обов’язки керівника держави, голови ПМРСР.
Зі спогадів Бориса Ойхермана:
«Невелика група, у якій був і я, за дорученням Президента Смирнова вирушила до Дубоссар із пакунками газет. Напередодні дружина Андрія Пантелійовича Галина передала мені листа для чоловіка. Було вже близько 19-ї години, коли ми увійшли до кабінету глави Дубоссар Влади-слава Фінагіна. Над розстеленою на робочому столі картою міста схилилися Фінагін разом з уповноваженим Президента по Дубоссарському району Манойловим і про щось жваво розмовляли. Їхні обличчя були чорні від переживань, очі почервоніли від недосипання. Доповівши про приїзд, ми передали газети, журнали, іншу друковану продукцію, що залишилася після роздачі захисникам Придністров’я, які перебували в окопах, поговорили «як там справи в Тирасполі…».
Повноважний представник Президента ПМР на Дубоссарському напрямі оборони республіки Андрій Манойлов серед ополченців, гвардійців, козаків мав славу вельми поважної людини. Чи то жартома, чи то на знак великої поваги, вони називали його «наш пан полковник».
Андрій Пантелійович щодня бував на бойових позиціях, не боячись шаленої кулі чи прицільних пострілів снайперів, носився від застави до греблі, від мосту до кінотеатру. Це своєю чергою вселяло всім оборонцям упевненість у правоті справи, яку вони захищали. Андрій Манойлов успішно справився з завданням і на цій ділянці.
Усього місяць не дожив до свого півстолітнього ювілею цей прекрасний чоловік, патріот, борець за рідну Батьківщину. «Дідусь-«Москвич», за кермом якого сидів його господар, потрапив в аварію, що згодом стало причиною смерті. До чорного мармурового пам’ятника не заростає народна стежка, тут завжди живі квіти.
Андрій Манойлов має безпосереднє відношення до створення наших органів державної безпеки. На згадку про нього на будівлі органів ДБ встановлена меморіальна дошка. Завдяки його зусиллям, на одній зі столичних вулиць спорудили сучасний будинок Комітету державного контролю (нині Рахункова палата), першим головою якого він був, а також Арбітражний суд. Ця будівля, де теж розміщена меморіальна табличка, стала Андрію Пантелійовичу пам’яткою, даниною його внескові у становлення, захист та розвиток рідної держави.
Рішенням державної адміністрації, президії Тираспольської міської Ради народних депутатів вулиця Комуністична перейменована на честь Андрія Манойлова.
Немає нині в наших лавах мудрого та мужнього земляка, але пам’ять про нього нетлінна. Ім’я його золотими літерами вписане в історію рідного краю. Вважаю, що згодом портрет нашого земляка, який усе життя присвятив рідному місту й республіці, посяде гідне місце серед почесних громадян Тирасполя, столиці нашої держави.
Олександр ЗАВЕЛЯ.