Ганна завжди співала: у хорі міського Палацу культури, з дітлахами в садочку, де була вихователькою, навіть просто на подвір’ї рідного будинку, де жила з чоловіком та двома доньками.
Сидячи на лавці під розлогою кроною старого дерева, вона неначе випромінювала світло, притягуючи до себе кожного перехожого. Легкі жарти, мудрі поради, пісні, яких у її репертуарі було безліч, і кожна лунала з душею.
До неї часто навідувалися подруги, усі голосисті, співучі, яскраві, як і сама Ганна. Вони збиралися разом у вихідні, щоб за чаркою доброго вина заспівати українських народних пісень. Їхній спів лунав то весело, то сумно, але завжди щиро, то мало хто міг лишитися байдужим. Хтось із сусідів підходив і приєднувався до мелодії, а згодом уже всі звикли, що пісня – це невіддільна ознака гарного настрою Ганни Іванівни.
У її родині, як і в будь-якій іншій, траплялися негаразди: хворіли діти, чоловік інколи бешкетував. Та Ганна не дозволяла цим турботам розбивати світло свого внутрішнього світу. Вона звикла берегти свою душу і не виставляти сімейні проблеми напоказ.
Рік за роком лунали пісні, наповнюючи дім і двір теплом і життям. Доньки виросли, роз’їхалися за кордон у пошуках щастя, а чоловіка вже не стало…
Затих двір, стихли пісні та сміх. Залишилася Ганна Іванівна самотня, згорблена, щораз тихіша. Вона сиділа на тій же лавці, мовчазна, часом посміхалася перехожим у відповідь на вітання, але в її очах читалася глибока самотність, немов життя висмоктало з неї всі соки, немов колишня весела, завжди в доброму гуморі жінка зникла безповоротно.
Та одного дня з сусіднього під’їзду підійшов до неї дядя Саша – невисокий чоловічок за вісімдесят, але жвавий, балакучий і співучий, з тоненьким голосочком, що нагадував про радість життя, про пісню і любов, які не старіють навіть і з роками.
Ніби жартома, розповів, що вже багато років живе сам, сини далеко, а він знайшов собі втіху в церковному хорі, де багато добрих голосів. Ганна Іванівна уважно слухала, вирівняла спину, сіла стрункіше, озирнулася навколо і вперше за довгий час посміхнулася по-справжньому. Уже наступного дня вони разом рушили до невеличкої церкви, що виднілася поміж дерев.
Там, серед співочих душ, Ганна знову відчула себе потрібною, знову засяяли її очі. І зникла та безпорадність, яка колись сковувала дух. Її природний дар тепер служив людям, наповнюючи старість світлом і сенсом.
Добре, що трапився їй той дядя Саша…
ПІСЛЯСЛОВО. Ми згадуємо про людей похилого віку в перший день другого осіннього місяця. Бо так заведено. Ми знаємо, що старість – це невідворотний, природний етап життя, що вона несе не лише виклики, а й безцінний досвід. Люди старшого віку – це наша пам’ять і наша історія, наші вчителі, що пройшли крізь випробування, збудували країну, виховали дітей, передали культурні й духовні надбання. Ми переконуємо себе й інших, що старші люди – це скарб суспільства, що шануючи їх, ми формуємо культуру турботи та поваги, яку переймуть і наступні покоління.
Та як же зробити так, щоб життя цих людей було повноцінним, щасливим і багатогранним, а не просто доживанням? Як навчити їх сприймати світ по-новому, жити, а не просто існувати?
Підкажіть, наші шановні читачі. Поділіться власним прикладом.
Марія БІЛОЦЬКА.