Ця пісня нерозривно поєднана з іменем народної артистки України, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка Ніни Матвієнко.
Згадати цю неординарну особистість саме тепер автора спонукали дві жовтневі дати: день народження та останній день земного буття співачки. Між ними – роки життя і творчості артистки, дружини, матері, «українського соловейка», як її називали прихильники творчості.
Рядки з біографії
Ніна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині. Вона була в сім’ї п’ятою дитиною з одинадцяти.
Малою, дівчинка пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» в дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино.
«Я в такій сім’ї народилася, – зізнавалася співачка, – що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…».
Родина жила бідно, тож батьки віддали Ніну до інтернату. Попри малий вік, дівчинка мала лагідний характер, легко сходилася з людьми. Мати вважала, що їй буде легше, ніж іншим дітям, переживати розлуку з родиною. Так з 1958 року почалося навчання малої Ніни в школі-інтернаті села Потіївка Радомишльського району. Це було нелегке випробування. Вихователі не відрізнялися добрим характером, один із них карав дівчинку за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу.
Після восьмирічки з інтернату дівчину перевели до школи в м. Коростені. Однак, продовжувати навчання не було можливості, то, через необхідність заробляти на життя, влаштувалася на Коростенський завод «Хіммаш». Там побувала на різних посадах: табельницею, потім ученицею кранівника, згодом копіювальницею. Почувши, що в Житомирі набирають дівчат до естрадного вокального ансамблю, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно створювали жіночий вокальний гурт. Однак автентична манера виконання Ніни Матвієнко ніяк не в’язалася з колективним естрадним співом, і їй відмовили.
Творча діяльність
Бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки записалася до вокальної студії хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по її закінченні, вона стала солісткою, і виступала в хорі понад 20 років, упродовж яких їздила на всесоюзні музичні конкурси та світові гастролі.
Ніна Митрофанівна щоденно і багато працювала, безперервно виступала на концертах і творчих вечорах, робила записи для радіо і телебачення. Вона з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.
Ніна Матвієнко була не тільки талановитою співачкою, а ще й актрисою театру і кіно. Вона знялася у фільмах «Солом’яні дзвони» і «Пропала грамота», телеспектаклі «Маруся Чурай», радіоспектаклі «Лісова пісня», виступала в американському театрі La Mama в Нью-Йорку. Також Ніна була театральним режисером музичного спектаклю «Під сонцем» за участю японського танцівника Тадаші Ендо.
Репертуар артистки складався з понад 250 творів – це народні пісні, молитви, колискові, щедрівки, веснянки, танцювальні та гумористичні номери.
«Золоті ключі»
Це популярне українське вокальне тріо у складі Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської та Марії Миколайчук народилося в Києві.
Популярна співачка наголошувала, що тріо головним чином намагалося зберегти самобутність та нюанси мовних діалектів пісень, які походять з Волині, Галичини, Полтавщини, Київщини. Пісні «Золотих ключів» – це були свого роду вершки народної творчості, відібрані самим часом. Гурт гастролював по Україні, виступав у сільських клубах, на фермах, на сінокосах – під спекотним сонцем і під дощем, була потреба ділитися своїми піснями з людьми.
Перша закордонна поїздка колективу до Канади відбулася у 1989 році. Потім були інші країни, а в середині 90-х Ніна Матвієнко у складі тріо відвідала Придністров’я. На прохання глядачів завела «Ой, летіли дикі гуси». Її чарівний спів лунав для кам’янчан, а також для гостей та учасників фестивалю української культури, що відбувся в м. Рибниця.
Два роки тому, 8 жовтня, замовк «український соловейко» назавжди, не доживши два дні до свого 75-річного ювілею. А ми знаємо, любимо, пам’ятаємо і співаємо її пісні.
Марія БIЛОЦЬКА.
Фото ukrslovo.net