На матерiалi збiрки А. Спориш «Поезiя душi»
Сім’я – найважливіше, що є у людини. Це осередок спокою й безпеки, місце, вільне від тривог і наповнене беззаперечною любов’ю. Звичайно, сімейні стосунки досить складні, адже завжди потрібно рахуватися з думками, переконаннями та почуттями інших членів родини. Натомість ви матимете щиру турботу, справжню відданість, які не зможуть замінити ані друзі, ані успішна кар’єра, ані гроші.
Як кажуть, у сім’ї буває всяке, трапляється і щастя. Саме так сталося в родині придністровської поетеси Анастасії Спориш. Вона походить із села Ромашівка Чортківського району, що на Тернопільщині. Зростала у великій багатодітній родині. Маючи перед очима щасливий шлюб люблячих батьків, Анастасія Василівна і свою родину будувала на принципах взаємоповаги, вірності та любові. У шлюбі з коханим чоловіком Аркадієм Вікторовичем поетеса народила й виховала гідними людьми двох синів – Олександра та Василя.
У збірці «Поезія душі», що побачила світ у 2024 році, майстриня слова виділила цілий розділ із промовистою назвою «Без сім’ї і свого роду – немає нації й народу». Безумовно, провідною темою вміщених тут поезій є вагоме значення сім’ї в житті кожної людини. Адже, гармонійне подружнє життя це не лотерея, а щоденна копітка праця. Це вміння любити без ілюзій, разом долати життєві складнощі, будувати спільні плани на майбутнє та реалізовувати їх попри всі перепони, це ритуали й традиції, що складаються роками, й бережно передаються наступним поколінням.
У вірші «Батькові» поетеса вшановує пам’ять свого тата Василя Івановича, що був чесним трударем, гарним батьком і мудрою людиною. Поетеса згадує:
«Батька ми бачили рідко, бо він усіма силами піднімав колгоспне господарство і цілодобово пропадав у тракторній бригаді. Управляв гусеничним трактором, за кермом якого відчував себе справжнім танкістом. Тепер таких тракторів немає. До пенсії пальці на руках у нього не випрямлялися».
Батько наш – талант від Бога.
Нелегка його дорога.
З честю він її пройшов
І тихенько відійшов.
Вірші «Дорога матусю», «День народження у мами», «Поїздка до мами», «Мамине серце», «Сядьмо, мамо, як колись бувало» сповнені лагідною любов’ю до найріднішої людини.
Мамине серце – бездонна криниця,
Сто почуттів там поміститься:
Ніжність, кохання, турботи, жалі,
Вірність та Божих чеснот скрижалі.
Анна Юріївна все життя пропрацювала в колгоспі, суміщаючи важку роботу на землі з не менш важким вихованням чотирьох дітей. Авторка згадує:
«Пам’ятаю її (матір) у двох позах: або в кухні коло каструль, або за швейною машинкою. Купити одяг не було змоги, то вона завжди міряла, кроїла, шила і не тільки нам, а ще й сусідським дітям».
Поезія «Дорога матусю» сповнена вдячності неньці за її ніжність і турботу, за дарунок життя, за вміння, не знаючи спочинку, повсякчас приходити на допомогу своїй дитині й підтримувати її:
Завжди у тривозі,
Днями і ночами.
Найдорожчі в світі –
Рідні наші мами!
Зазвичай, з образами батька-матері поєднані спогади поетеси про прекрасне босоноге дитинство. Анастасія Василівна згадує про нього, як про найсвітліший час життя, де ще не було втрат, негараздів, суєти, лише чисте п’янке щастя зростаючої у любові дитини:
Як весело було нам у дитинстві –
Забави, танці аж до забуття.
І дуже жаль, що давньому блаженству
Немає і не буде вороття.
(«Так хочеться в дитинство повернутись»)
Поезії «Моє дитинство босоноге», «Хрущі» напоєні дитячою безтурботністю, грайливістю, сміхом та веселощами:
Була прекрасна то пора.
Гасала боса дітвора.
У 1978 році Анастасія вперше стала матір’ю, а в 1984-му народила другого сина. Тоді вона пізнала найсвятіше та найбезкорисливіше почуття на Землі – любов матері до своєї дитини.
На жаль, старший син, Олександр, загинув у молодому віці. Шукаючи вихід своєму болю від непоправної втрати, авторка виливає свої емоції в рядках поезії:
Кричати хочеться від болю,
Чому така коротка доля
У сина нашого, чому?
Що злого він зробив, кому?
(«Дорога до сина»)
Анастасія Василівна уже тричі бабуся і має чудових онучок – Вікусю, Анну та Христину. У збірці вміщено кілька віршів присвячених цим «милим, славним трьом дівчаткам», продовжувачкам роду Спориш:
Наші діти – дивні квіти.
Ну, а внуки – пагінці.
(«Нашим внучкам присвячую»)
Любов до онуків – це нове, ні з чим не порівнюване почуття, що захлеснуло серце бабусі-поетеси безмежним теплом та бажанням убезпечити свою малечу від усіх життєвих негараздів:
Любим внучок до нестями,
Так природою дано.
Люблять їх і тата, й мами,
А ми більше все одно!
(«Нашим внучкам присвячую»)
Найстаршу онуку поетеса з любов’ю називає своїм «чорнобривчиком» з «добрим серцем з ласки та із плюшу». Середню, Анну, кличе «витівницею», наділену «слухом і голосом – даром від Бога». А найменшу, Христинку, жартома величає «нашим маленьким скорпіончиком», що має веселий артистичний норов.
Бабуся дуже сумує за ними, оскільки «діти в різні подались кінці» і тепер її місія – виглядати дорогих серцю гостей:
Дуже любимо, скучаєм,
Усіх благ тобі бажаєм!
(«Христинці»)
Поезія Анастасії Василівни із розділу «Без сім’ї і свого роду – немає нації й народу» – це гімн сімейному життю, вічна данина далекому дитинству, ода любові до найрідніших людей. Вірші поетеси – це про доброту, відвертість, чуйність. Вона стверджує, що сім’я – це вміння залишатися разом у радості та в горі, у дрібницях та в цілому, бути затишком та непорушною фортецею одне для одного. Можна вважати, що Анастасії Василівні вдалося створити саме таку родину й поділитися з нами, читачами, часткою свого безцінного життєвого досвіду через багатий образний світ своїх творів.
Альона ХЛОПОВА, учитель української мови та літератури МОЗ «ТСШГК № 18».