Здається, зовсім недавно Іван Федорович гостював у Придністров’ї, не залишаючи без уваги практично всі значні заходи, на які його запрошували українці нашого краю. Відтоді, як перестало битися невгамовне серце поета, минуло вже сім років, а пам’ять не дає забути його добрі очі, щиру, дещо іронічну посмішку, і безліч приказок та прислів’їв, якими рясніла його мова.
«Соняшники» до ювілею
Хочеться згадати таку неординарну особистість цими холодними жовтневими днями саме тому, що вчора, 17 жовтня, був день народження поета, який вперше побачив світ у 1936 році в селі Теліжинці Тетіївського району, на Київщині, в родині робітника радгоспу.
Після закінчення Тетіївської середньої школи Драч викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвенячого. Служив у армії, й у віці, коли інші закінчують університет, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка. Навчання не закінчив, був виключений через творчі та політичні погляди. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Однак, прагнучи до поглиблення знань, закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».
Тяжіння до творчості не залишало ні на мить, і вже невдовзі народилися поетичні рядки, що увійшли до збірки «Соняшник». Видана у 1962 році, вона вмістила низку нових творів та однойменну баладу. Цей невеличкий за розміром вірш – про суть мистецтва, творчості та народження митця, де соняшник є символом поета, а сонце – поезії. Вірш розкриває ідею про те, що людина-творець виростає з буденності та реалій життя, але прагне до духовної величі, закохавшись у красу мистецтва.
…Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Поетичні книги: «Протуберанці серця», «Балади буднів», «До витоків», «Корінь і крона», «Київське небо», «Сонячний фенікс», «Шабля і хустина», «Теліжинці», «Храм сонця» з’явилися у 1964-му.
У середині 80-х років Івана Драча було обрано до правління Київської організації Спілки письменників України, згодом він став головою правління.
Поет працював у багатьох напрямах. Без поетичного пера Івана Драча важко уявити поетичне кіно. Він написав сценарії до прекрасних фільмів «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе», «Пропала грамота».
Розповідав авторові, що, працюючи над сценарієм про Лесю Українку (фільм «Іду до тебе), ретельно вивчив її творчість, був на батьківщині поетеси в м. Новограді-Волинському на Житомирщині, перечитав спогади тодішніх друзів Лесі, її листи коханому, і створив біографічну драму, яка охоплює чотири роки життя поетеси та зосереджена на її трагічному коханні до Сергія Мержинського.
Поетичне слово Iвана Драча давно перетнуло межі України: зазвучало в перекладах російською, білоруською, латинською, молдавською, польською, чеською, німецькою та іншими мовами світу. Його творчість – ніби міст між культурами, між епохами, між серцями.
У 1976 році він був удостоєний найвищої літературної відзнаки того часу – Державної премії Української РСР імені Тараса Шевченка за збірку поезій «Корінь і крона», яка стала глибоким осмисленням сутності національного буття й духовної спадкоємності.
Геніальний поет, проникливий письменник, талановитий сценарист, Герой України, голова Товариства «Україна – Світ» Iван Драч був справжнім речником свого часу, одним із найяскравіших представників шістдесятництва, духовним бунтарем і реформатором українського слова. У своїй творчості він продовжив традиції Михайла Коцюбинського і Павла Тичини.
Незважаючи на гучні звання й визнання, Іван Федорович був надзвичайно скромною людиною. Він не носив славу як орден, а, навпаки, зберігав щиру простоту й людське тепло, з усмішкою називаючи себе другом «Червоної калини».
Уперше до Тирасполя Іван Драч прибув у 1994 році як голова Товариства «Україна – Світ» разом із відповідальним секретарем товариства Тарасом Осауленком. Він із живою цікавістю знайомився з містом, відвідав столичний музей, побував у селі Варниця.
Пам’ятною залишилася і його наступна зустріч із нами у вересні 1999 року. У складі поважної української делегації Іван Федорович знову приїхав до Тирасполя. Уявіть собі: славетний поет, оточений митцями, політиками, діячами культури – усі вони зібралися в нашій скромній кімнатці, де було лише кілька стільців і простий стіл. Саме за тим столом, в офісі товариства «Червона калина», Іван Драч підписував у подарунок свою нову книгу. На першій сторінці залишив він такий жартівливий, проте зворушливий напис:
«Перебуваючи у штаб-квартирі Аліси Коханової, обіцяємо служити їй вірою і правдою до останнього подиху. 25.09.1999».
Тоді ми щиро сміялися разом із ним, із видатним співаком Дмитром Гнатюком, поетом Павлом Мовчаном та іншими членами великої української делегації.
Неймовірно навіть сьогодні повірити, що ті, хто були знані в усьому світі, відвідали майже всі країни Європи, обидві Америки, Канаду, побували серед українських громад в Азії – знайшли час і натхнення, щоб приїхати до нас, у Тирасполь, і завітати до скромного товариства «Червона калина».
У 2000-му Драч знову приїздив до Тирасполя, бував у селі Варниця, в Бендерах оглянув Меморіальний музей Бендерської трагедії; у 2011-му святкував з українцями 20-річчя Спілки українців Придністров’я ім. О. Бута у Палаці Республіки, мав гарні стосунки з першим Президентом Ігорем Смирновим і отримав від нього нагороду.
Читачі газети «Гомін» пам’ятають новорічне привітання Генія, що надійшло напередодні 2017-го, в якому він звертався до колективу редакції та читачів газети зі словами: «Нехай прийдешній 2017 рік виправдає ваші надії та сподівання, принесе мир, щастя і затишок до вашої оселі».
Нам побажав, а собі не зарадив. Трапилася важка хвороба, лікарня, були й розмови телефоном, спроба підбадьорити та підтримати морально. Проте недуга не дала шансів і забрала життя нашого доброго друга і товариша вже через півтора року.
Тільки фото залишилися на пам’ять та кілька збірок поезії з дарчими написами на них.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото з архіву автора.