Хто ж зважиться заперечувати просту, але глибоку істину: у мирі та злагоді краще жити, працювати, любити, ростити дітей і впевнено планувати завтрашній день, майбутню долю нащадків, свого роду.
У Придністров’ї, де поруч проживають представники понад сімдесяти національностей, панує особлива атмосфера добросусідства, взаємоповаги та щирої миролюбності. За більш ніж тридцять п’ять років розвитку республіки тут не було жодного конфлікту на національному ґрунті – і це найкраще свідчення духовної зрілості нашого народу.
Повага до людини народжується в родині, утверджується в школі, зміцнюється в дружньому колі. Яскравим підтвердженням цієї істини стало відкриття Музею культури та побуту придністровського народу – української світлиці – в Бендерській СШ № 15. Цей захід, проведений у межах Року придністровського народу, став яскравою подією, що увінчала два роки натхненної праці вчителів і школярів.
Першими екскурсоводами нового музею були самі учні, ті, хто допомагав створювати його з любов’ю та завзяттям. Їх уважно слухали гості, які також долучилися до спільної справи: передавали речі з родинних скарбниць, ділилися тим, що колись наповнювало душевним теплом їхні домівки. Глечики, миски, баняки, колиски та інше хатнє начиння переїхало зі старих домашніх кімнат до шкільного музею, щоб служити новій меті – виховній і пізнавальній.
Ініціаторами й гарячими натхненниками створення світлиці стали класний керівник 4-Б класу Людмила Когут, її вихованці – Євген Височан, Аріна Котелевська, Марія Гавриленко, а також вчителька української мови та літератури Мар’яна Сирбу.
«Ми з учнями організували дослідницьке товариство, – розповіла Мар’яна Федосіївна. – Вивчали традиції, звичаї, духовну спадщину українського народу. Дітям було цікаво слухати про сільську хату: її влаштування, оздобу, обереги, меблі, посуд та інше начиння. Та, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тож учні запропонували створити власну хатинку. З картону ми змайстрували маленьку оселю, розмалювали її фарбами – й вона стала справжньою окрасою нашого класу. Потім виникло питання: чим прикрасити хатину? Так народилася акція «Принеси експонат до музею». На неї відгукнулося багато добрих сердець: люди приносили рушники, сорочки, книги, речі з родинних скринь. Із села Красногірка нам навіть подарували унікальну книгу – «Кобзар» Тараса Шевченка, якій уже понад сто років».
Завдяки спільним зусиллям, світлиця ожила: тут і вишиті рушники – символ чистоти, гостинності та добробуту. Учні тепер знають, що рушник є невіддільною частиною української оселі, ним прикрашають стіни, образи та фотографії рідних, рушник символізує таланти та працьовитість господині. Вишиваний і гаптований, він супроводжував людину протягом усього життя: на ньому підносили хліб-сіль під час зустрічі гостей, при народженні та хрещенні дитини, у весільних обрядах, із ним проводжали в далеку дорогу та в останню путь.
Є тут і дитяча колиска, як оберіг роду, символ продовження життя, яка символізує зв’язок поколінь, виколихуючи майбутнє роду, зберігаючи материнську ніжність і батьківську гордість.
З куточка привітно виглядає невеличка селянська піч, майже така, як у справжній українській хаті.
«Піч – це не тільки тепло та їжа, – пояснює Мар’яна Федосіївна. – Це серце оселі, символ родини, добробуту й затишку. В печі хліб пекли, готували їжу, біля неї лікувалися, співали, розмовляли, взимку вона зігрівала всю домівку. На ній спали діти, старі та хворі, вірячи в її цілющу силу».
Музей став не просто зібранням старовинних речей, це куточок історії, де оживає пам’ять народу, його праця, любов і краса. Тут кожен експонат має душу, кожна річ – свою цікаву оповідь.
На урочистому відкритті серед почесних гостей можна було побачити поетесу, члена Спілки письменників Придністров’я Анастасію Спориш – талановиту вчительку, матір, дружину, людину великого серця. Її поезія, сповнена тепла і світла, зворушила всіх присутніх, додала святковій події особливої духовної нотки.
Слід зауважити, що у придністровських селах – чи то молдавських, чи болгарських, чи інших народів – у хатах можна побачити і рушники, і колиски, і піч, і вишиті сорочки, скатерті, серветки й картини. Тобто в республіці простежуються спільні традиції та звичаї різних народів, які дбайливо зберігають свою історію та культуру, передають їх у спадок наступним поколінням.
Будемо вірити, що такі ініціативи прищеплюватимуть дітям любов до свого роду, прагнення берегти пам’ять предків і шанувати культурну спадщину. Адже, плекаючи традиції, ми утверджуємо мир і гармонію – ту саму Божу благодать, що панує там, де є мир і лад.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото Анастасії Спориш та Евеліни Бедрос.