Писати про відомих людей водночас і легко, і складно. Легко, тому що вже до зустрічі з героєм майбутнього нарису маєш велику кількість інформації про нього. Складність полягає у тому ж – якими словами характеризувати всім відому особистість, як «знайти» в ній щось нове. Керівник столичної станції юних туристів Микола Візітіу якраз із таких людей.
УСЕ РОДОМ З ДИТИНСТВА
Було це давно. Одного разу біля с. Севірово Фалештського району стали табором гідрогеологи, які шляхом буріння свердловин старалися визначити залягання водоносного шару. Вони стояли на березі річки Кайнарка, притоки Реута, неподалік від будинку семирічного Колі Візітіу. Вся ця метушня не могла не привабити зацікавленого хлопчика, якому дуже хотілося дізнатися, що та як.
Іншим спонукальним мотивом для того, щоб присвятити життя пізнанню непізнаного стала група юних туристів, що зупинилася біля села. Як згодом з’ясувалося, були вони з кишинівського Будинку піонерів. У туристичному середовищі кажуть, що найпривабливішими місцями для подорожей, поряд із морем/океаном та горами є річки. Невелика річка біля рідного села Візітіу протікала мальовничими, як на картинці, місцями. У Миколки з’явився інтерес до мандрівників, які ось так, без батьків, нехай і з педагогами на чолі, подорожують з рюкзаками. Водночас було бажання поповнити їхні ряди чи стати таким, як вони.
Через рік, у літні канікули між другим і третім класом, Коля вже сам вирушив у першу колективну подорож. Це був триденний похід до міста Сороки, під час якого сільські школярі відвідали знамениту на весь Союз фортецю та місцевий музей. З тих пам’ятних часів і до сьогодні він у путі, в дорозі. Випадок, скажете ви. Аж ніяк, призначення! Змалечку його буквально манила до себе природа: ліс, річки, озера, нові горизонти, бажання дізнатися, що за ними, що за околицею рідного села. А рухала всім цим звичайна хлоп’яча цікавість, бажання про все довідатися, все пізнати.
Перший похід справив на підлітка незабутнє враження: після нього Коля ходив, як заворожений, із захопленням ділився побаченим чи не з кожним зустрічним. Так першим туристичним університетом для нього став шкільний краєзнавчий гурток, яким керувала вчителька географії місцевої школи. Та було ще навчання, та турботи-клопоти в домашньому господарстві, та ще допомога батькам. Так і минало дитинство. Люди старшого покоління пам’ятають трудові чи «п’яті» чверті. Під час літніх канікул школярі працювали в колгоспах. За це школам переказували гроші, які витрачали також і на оплату екскурсій для учнів просторами Радянського Союзу. Першою далекою поїздкою для Миколи стало відвідування міста-героя Одеси. То було заохочення, як раніше писали, «за ударну працю».
ТУРИЗМ – ЦЕ ДОЛЯ
Після закінчення школи той самий туризм привів Візітіу до Тирасполя. Він став кінцевою точкою чергового походу змужнілого юнака, який вирушив із Рибниці вздовж Дністра. Миколу буквально полонило наше місто, незважаючи на те, що тоді вибухнула потужна злива, яка запам’яталася йому на все життя, і пересування вулицями по коліно у воді. Та й як Тирасполь міг не сподобатися! Насамперед вразив Дністер, який, звичайно, вигравав у річки рідного села.
Микола мріяв стати геологом. У шістдесяті роки минулого століття це була чи не найпопулярніша та романтична професія. Проте мати «приземлила» сина: «Оскільки ти старший, а отже, наша опора, то маєш бути ближче до домівки». Так доля привела юнака до Тираспольського педінституту на факультет географії та біології. По його закінченні перше місце роботи – вчитель географії у школі робітничої молоді.
У 1972 році в місті постало питання про відкриття дитячої туристичної бази. На той час функціонувала лише тимчасова, яка працювала виключно влітку. Тут приймали туристів із різних куточків республіки та країни. Її тодішній керівник Василь Караджов шукав методиста, і вибір припав на Миколу Візітіу, який усі шкільні роки й у період студентства захоплювався спортивним туризмом, орієнтуванням, краєзнавством. І не просто займався, він вигравав численні змагання найвищого рівня з легкої атлетики, баскетболу, гандболу, вільної боротьби, юнак залучав до занять, буквально заряджав колег на, як тепер сказали б, ведення здорового способу життя, очолював спортивну раду педінституту. І все ж таки туризм залишався улюбленим заняттям. Так дитяче захоплення романтикою доріг, що одного разу спалахнуло, нікуди не поділося, ні під час навчання у виші, ні пізніше – воно залишилося з Миколою Михайловичем на десятиліття, «на все життя».
Найбільше запам’ятався перший туристичний похід, яким Візітіу вже сам керував, ніс відповідальність за життя і безпеку кожного його учасника. Він і сьогодні, у відвертій розмові з кореспондентом газети, згадує кожну його деталь, кожне враження. Це був похід по Кримському півострову. На одній із найвищих точок півострова Яман-Таш (1 054 м над рівнем моря) його учасники встановили мармурову плиту на честь подвигу партизан, що воювали тут під час Великої Вітчизняної війни. Це було одночасно і виконання доручення радянських органів, і благородний порив молоді, яка віддала належне подвигу радянських солдатів-визволителів.
З кожним роком зростали категорії складнощів походів, очолювати які довіряли Миколі Візітіу. За плечима подорожувальника – Карпати, Кавказ, Алтай, Саяни (Красноярський край), Кодар (Забайкальський край). На багатьох сходженнях Микола та його колеги-інструктори прокладали маршрути для подальших походів масових туристичних груп. Це ті, що «найкращі з кращих», першопрохідці, яким набагато важче за тих, хто йде вже за ними, второваними стежками. Від біди рятував досвід і почуття ліктя товаришів, які були в одній зв’язці. Усі труднощі та складнощі відходили на задній план, коли пізнавалося незнане, відкривалося непізнане. Це було захоплення і тріумф від подолання не лише чергової вершини, а й себе, власних страхів і сумнівів.
ДІТИЩЕ ВІЗІТІУ
На початку сімдесятих у Тирасполі повною мірою усвідомили необхідність відкриття стаціонарної станції юних туристів. Необхідність усвідомили, однак все обмежувалося розмовами, планами та прожектами. Вже навіть колеги тодішнього начальника міського управління народної освіти (МУНО) Володимира Весніна з інших міст та районів МРСР умовляли: «Таке місто, такий передовий керівник системи освіти, а станції для юних мандрівників немає. Непорядок». Саме в той час М. Візітіу призвали на дійсну військову службу. Знову невдача – хто «штовхатиме», висловлюючись сучасною мовою, туристичний проект? Знову стоп-машина.
Після повернення Миколи з армії справу вдалося зрушити з «мертвої точки». Почали з пошуку приміщення. Роботу в цьому напрямі активізував наказ із Кишинева, з галузевого міністерства про участь у семінарі, який проводився в різних містах республіки та на півдні України. Цей досвід став у пригоді Візітіу, оскільки 1 листопада 1976 року було підписано наказ про створення станції юних туристів у Тирасполі. Цікаво, що його призначили директором станції на два тижні раніше цього терміну. На цій посаді Микола Михайлович майже півстоліття. Однак сам він її розцінює не як роботу, а як служіння.
Першою базою СЮТур стало приміщення на вул. Ціолковського, 22. Сусідами юних туристів були юні натуралісти й техніки, от і вийшов комплекс. Однак ні директор, ні начальник МУНО не розлучалися з ідеєю знайти окреме приміщення. За п’ять десятиліть їх було чимало, прописку станція міняла 13 разів, незмінним залишалося ставлення викладачів до дітей, які приходять сюди за романтикою подорожей, за мандрівками «там за горизонтом». У 80-ті кількість тих, хто займався, була рекордною і становила від 1 200 до 1 400 дітей.
За радянських часів упродовж усього року, особливо в канікулярний час, як гостинний господар станція приймала та розміщувала юних туристів з усього СРСР, які приїжджали на екскурсії в Молдавію та Україну.
ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
Це тепер не стоїть питання «куди віддати дитину», а раніше Інтернету не було. До занять у секціях та гуртках залучали за допомогою особистої комунікації. Через два місяці від дня відкриття станції тут провели ознайомчий семінар для вчителів міських шкіл. Після цього педагоги стали своєрідними «вербувальниками» для занять учнів у СЮТур. У кожній школі був відповідальний за туристичний напрямок, переважно вчитель географії.
Особливим напрямком діяльності станції молодих туристів є виховання. Своєрідне «перековування» за направленням міської комісії у справах неповнолітніх нерідко проходили тут так звані «важкі підлітки», які відповідно до сучасних параметрів характеризуються як «діти з девіантною поведінкою». За рік-два шкільні вчителі запитували колег: «Що ви робите? Вони змінюються на очах». Візітіу впевнений, що лише любов до дитини, шанобливе ставлення до неї, щоденна спільна праця з формування її особистості можуть дати позитивні результати. До того ж важливу роль відіграє приклад і педагогів, і товаришів, які займаються в різних секціях. Інакше кажучи, те, якою стане дитина, повністю залежить від дорослих.
Арсенал роботи СЮТур досить різноманітний – походи місцями бойової слави, інші краєзнавчі заходи, туристські зльоти й фестивалі, сплави річками, змагання зі спортивного орієнтування тощо. Їхньому успіху сприяла повна довіра директору станції з боку тодішнього керівництва МУНО, його всебічна підтримка. Численні заходи були не тільки видовищними, а й дійсно масштабними. Наприклад, в одній із вахт пам’яті, які традиційно проводилися напередодні Дня Перемоги, взяли участь понад дві тисячі юних туристів.
Найбільш активним періодом для занять туризмом, безперечно, були канікули. Ліси, озера, гори, життя в наметі, суп із концентратів, приготований на багатті, там же пісні під гітару – романтика! І ці багатоденні походи територіально не обмежувалися Придністров’ям та Молдовою. Їхня географія була досить просторою: Крим, Карпати, Кольський півострів, Кавказ, пустеля Каракум. І не мало значення, яка пора року за вікном.
Звичайно, на плечі керівника станції, її співробітників, які велику частину життя проводять у дорозі, лягала велика відповідальність за життя та безпеку дітей, адже батьки довіряють педагогам найдорожче. Та напевно, треба дуже любити справу, якою займаєшся, щоб узяти її на себе. Небезпек у походах було чимало, але Бог уберіг, і за всю історію станції не було жодного нещасного випадку. Це не просто везіння, до кожного походу тут ретельно готуються, в цьому полягає суть занять у туристичних гуртках.
Через серце і душу Миколи Візітіу пройшло кілька поколінь учнів туризму. Колишні гуртківці, нині бабусі й дідусі, приводять сюди онуків, вони впевнені: тут їх і жити навчать, і виживати.
ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ ТЕБЕ ОТОЧУЮТЬ ДОБРІ ЛЮДИ
У процесі розмови виникло запитання: «Як можна працювати на одному місці, на одній посаді майже півстоліття?».
«Та як же моя робота може мені набриднути? – запитанням на запитання продовжив діалог Микола Михайлович. – Щодня разом із дітьми я відкриваю щось нове, мені з ними цікаво, вони заряджають енергією. У дитинстві я прагнув подорожувати все життя, і я реалізував свою мрію. Ось так вдало в моїй роботі все зійшлося: і професія, й захоплення, яке разом зі мною поділяють і найближчі мені люди: від дружини до онуків. Моє найбільше щастя – це можливість спілкуватися з добрими людьми, а діти за визначенням не можуть бути поганими».
Микола Михайлович незмінно сповідує та прищеплює вихованцям колективізм, командний дух, взаємодопомогу. У роботі навіть намагається нівелювати, пом’якшити фактор змагальності, оскільки вважає, що він певною мірою роз’єднує дітей. Багато гуртківців, познайомившись під час занять, згодом утворили сім’ї зі спільними захопленнями та спільними інтересами. Де тільки не працюють «пташенята Візітіу», й багато з них – на керівних постах. А перші уроки комунікації, співпраці в колективі, вміння вибудовувати діалог вони дістали на станції юних туристів, заняття в якій та поради наставника навчили долати труднощі, загартували їхні характери. Адже навіть у найпростішому поході проявляється сутність людини, те, чого вона насправді варта.
Візітіу впевнений, що потенціал туризму, краєзнавства повною мірою необхідно використовувати для виховання молодого покоління, адже патріотизм починається з малого: з любові до рідного краю, до своїх предків, до лісу, озера, річки, до близьких. Так і складається культурний код, так самоорганізується спільність, яка називається «придністровський народ».
Олександр ЗАВЕЛЯ.