Спробувати себе у збиранні грибів варто хоча б раз, адже це більше, ніж прогулянка лісом, це справжній відпочинок для душі. Тиша, аромат хвої та ніжний шелест листя знімають втому й дарують дивовижне відчуття спокою.
Під час пошуку грибів природа немов відкриває свої маленькі таємниці: починаєш помічати сліди тварин, візерунки, викладені оксамитовим мохом, гру сонячних променів, що розсипаються перлами у траві. Думки стають спокійнішими, тривоги розчиняються, і залишаєшся лише ти і ліс.
Кожен знайдений гриб приносить слідопитові особливу радість. А ще це прекрасна нагода провести час із близькими та друзями: сміх, розмови та спільний пошук перетворюють звичний день на теплі спогади. Безперечно, у поїздці завжди присутній елемент пригоди – погода, несподівані знахідки, нові стежки, люди, яких можна зустріти.
Осінь цього року видалася щедрою на погожі дні. Коли ми зібралися в похід, ранок був прохолодним, але ясним, і дорога до лісу обіцяла бути легкою. Ми ще їхали трасою, а подумки вже передчували тиху прогулянку серед золотого листя. Та природа вміє дивувати: раптом прямо на дорогу вискочив дикий кабан. Великий, могутній, з темною щетиною та блискучими боками. Мить – і він зупинився, застиг перед машиною, ніби сам не очікував побачити нас. Ми теж завмерли: водій натиснув на гальма, ще до кінця не усвідомивши, що сталося. Час розтягнувся: чутно було лише, як стукає серце. Вепр фиркнув, підвів голову, кинув короткий погляд – насторожений, проте не злий – і стрімко рвонув у бік лісу. Минуло півхвилини, а лісова тварина ніби розчинилася в повітрі.
Після цієї зустрічі ліс здавався особливо живим. Коли ми, нарешті, увійшли під його покров, кожна гілка, кожна тінь ніби луною відгукувалася про ту зустріч. Здавалося, кабан, хранитель цих місць, дозволив нам зайти, але нагадує: тут усе за законами природи, а людина – лише гість. Будь-який шелест або тріск гілочок змушував нас обертатися і прислухатися уважніше. Ліс жив своїм життям. Десь далеко ляскала крилами сорока, поруч у кущах промайнула тінь – може, білка, а може, знову він, наш ранковий знайомий. Ми йшли обережно, м’яко ступаючи моховим килимом, і незабаром помітили розриту землю: свіжі борозенки, грудки вологої глини, перевернуте листя. Вепр тут точно був. Шукав жолуді або корінці, копався в землі – слід його сили залишився в самому серці лісу.
Йшли, обережно розсовуючи траву, і незабаром нас порадувала перша знахідка – скромний, проте гордий гриб – рядовка сіра, крихітний, з ніжним капелюшком. Смішне ім’я – «мишата», але які ж вони милі! Маленькі, ніби створені для дитячих долонь. Далі чекав справжній сюрприз. На галявині, де сонце ласкаво гріло старий пень, вишикувалися в ряд гливи. Ліс знав свою справу, він пригощав нас щедро, проте делікатно, немов перевіряючи, чи вміємо ми дякувати. Трохи далі розкинули свої широкі капелюшки гриби-парасольки: стрункі, ошатні, деякі розміром з долоню і більші. Вони стояли, дійсно схожі на парасольки, розправивши мереживні краї.
Ми пішли далі й раптом попереду почули гучні крики. Вони були такі різкі й незрозумілі, що по спині відразу пробіг холодок.
– У разі чого, лягай на землю, – прошепотів один із моїх супутників. Стало зовсім недобре: не вистачало лише, щоб нас прийняли за кабанів. Ми закричали у відповідь, щоб позначити себе, й увімкнули електронний свисток для відлякування. Ліс здригнувся від цього звуку, і через хвилину ми побачили між деревами силуети людей з рушницями, в камуфляжному одязі. Виявилося, що то були мисливці. Вони неабияк нас налякали.
– І чого ви так волаєте? – запитали ми, вже з полегшеною посмішкою.
Один із них, літній чоловік із загрубілими руками, зітхнув:
– Заганяємо кабана й перегукуємось один з одним. Кілька років тому трапився сумний випадок: з необережності одного нашого підстрелили. Рана була не смертельною, однак ця пригода запам’яталася всім надовго. Відтоді й кричимо, щоб нікого не загубити.
– За грибами? – запитав інший, поправляючи ремінь рушниці.
Ми мовчки закивали, й вони, ніби розуміючи, що ми вже добряче втомилися, показали напрямок:
– Сюди йдіть. Там, за ярком, місце хороше. Кажуть, синьоніжки пішли.
Ми, зі свого боку, сміючись, розповіли про зустріч з їхньою імовірною здобиччю прямо на трасі. Мисливці лише присвиснули з подиву.
Подякувавши, ми пішли туди, куди вони нам вказали, за яр. Та тепер тільки щільною групою, прислухаючись до кожного звуку лісу. І справді, невдовзі побачили милі грибочки: міцні, товсті, з блакитною ніжкою – синьоніжки. Вони виглядали, як маленькі дива, заховані серед опалого листя. Деякі гриби траплялися перестиглі – темні, пухкі, з розпушеними краями, деякі були вже підморожені. Ми обережно перебирали кожен з них, немов гортали сторінки лісової книги: цей занадто старий, цей пошкоджений холодом, а ось цей – міцний, чистий, красивий, ніби щойно виринув із підстилки. Ліс щедрий, але мудрий: він дає гриби тим, хто вміє уважно дивитися. Живуть вони недовго – від кількох днів до двох тижнів, тому так легко зустріти й молоді кремезні велетні, й перестиглі гіганти, й підморожені крихітки.
Ліс не переставав нас дивувати. Він жив за своїми правилами: раптом зашелестіло листя на гілках, піднявся вітер, і ми знову несподівано були захоплені, цього разу несподіваним дощем.
Перша крапля впала прямо на долоню – велика, важка, ніби попередження. А потім полив дощ. Справжній осінній, густий, впевнений. Він не питав дозволу – просто прийшов. Ми засміялися і побігли, ховаючи відра з грибами під куртки. Листя прилипало до одягу, чоботи в’язнули в грузькій землі лісової гущавини, а повітря миттєво наповнилося запахом мокрої хвої. Дощ ішов все сильніший, а разом із тим прийшло відчуття неймовірної легкості, ніби сам ліс обіймав нас прохолодними долонями.
Коли ми вибігли з лісу до дороги, де залишили машину, то були вже наскрізь мокрі, проте щасливі: від зустрічі з мисливцями, від знайдених грибів, від самого духу цього лісового дня. Десь у глибині, можливо, знову спостерігав за нами той самий кабан – один із господарів лісу. Дощ поступово вщух і згодом зовсім припинився. Ми переодяглися в запасний одяг, знайшли затишну галявину і присіли відпочити, розпаливши невелике багаття. Дістали термос, бутерброди – звичайну їжу, але все здавалося смачнішим, ніж вдома. Навколо тільки шепіт листя і тихе потріскування вогню, а теплі, душевні розмови зробили нашу маленьку компанію ще ближчою і ріднішою.
Один день, а стільки пригод, несподіваних поворотів і щедрих дарунків лісу. Звичайно, не кожен похід за грибами буває таким, проте кожен із них обов’язково приносить особливі емоції. Це було у Придністров’ї, однак де саме – нехай залишиться таємницею, бо справжні грибники ніколи не видають свої улюблені місця. Лісові секрети передаються тільки пошепки, та й то найближчим. А я від душі бажаю вам успіхів у пошуках, адже наша рідна земля щедра, і кожному подарує свій тихий, затишний грибний куточок.
ЯК ПІДГОТУВАТИ ГРИБИ ДО ВЖИВАННЯ
Кожен грибочок треба взяти в руки: ми очищаємо його від бруду, обриваємо залишки травинок, акуратно промиваємо під прохолодною водою. Коли вони стають чистими, складаємо їх у каструлю і заливаємо водою. Далі – найважливіший етап. Доводимо гриби до кипіння, варимо 15 хвилин, потім зливаємо воду. І так повторюємо 2–3 рази, щоб убезпечити себе. Гриби стають м’якими, ароматними, повністю готовими до подальшого використання.
З ними можна зварити суп, обсмажити з цибулею до золотистого кольору, тушкувати зі сметаною, додати в печеню, пасту або акуратно розкласти по пакетах і заморозити про запас. Такий простий, але дбайливий процес робить гриби безпечними, смачними та ідеальними для будь-яких рецептів.
Софія ЛОНСЬКА.
Фото автора.