«Художниця Катерина Білокур ніколи в житті не зірвала жодної квіточки. Можливо, тому її живі букети з півоніями, ромашками, трояндами, мальвами, ліліями мають особливу магію, зачаровують глядачів.
Нині, до 125-річчя від дня народження видатної художниці, ми пропонуємо вам зануритися в історію життя цієї незвичайно обдарованої, світлої й водночас трагічної постаті.
Катерина Білокур – це неймовірна, особлива українська художниця наївного живопису, або примітивізму, який створюють митці-самоуки, що не мають формальної художньої освіти. Йому притаманні щирість, спрощені форми, яскраві кольори та відсутність класичної перспективи, хоча роботи можуть мати глибокий прихований зміст і символізм. Сюжети часто беруться з повсякденного життя, народної культури та особистого досвіду художника. Напевно, немає людини, більш-менш причетної до світу мистецтва, яка б не чула про творчість Катерини Білокур.
Життєвий шлях мисткині важко назвати легким. Її талант, мов ніжний пагін, пробивався крізь терни нерозуміння та суворих сільських звичаїв.
Вона народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка на Полтавщині.
Малювати – означає жити
Малювати дівчинка почала в дитинстві: патичком по снігу чи вологій після дощу стежці, вугіллям по усьому, де залишався слід.
Життя в замкненому сільському середовищі, де прагнення до мистецтва вважалося нерозумною забаганкою, супроводжувало дівчину з малих років. У її родині панували суворі патріархальні устої. Адже кожна дівчина мала працювати в полі, шити, прясти, варити їсти, а не малювати нікому не потрібні квіточки на шматках полотна.
Сам батько, Василь Йосипович Білокур, забороняв їй малювати, вважаючи це «дурощами», а мати лаяла за витрачену на фарби їжу – наприклад, буряк чи мак, з яких Катерина добувала природні барвники. Були б вони бідними, то можна було б зрозуміти. Однак родина вважалася заможною: мала 2,5 десятини орної землі, тримала худобу. Крім Катерини в сім’ї були два сини – Григорій і Павло. До них ставлення було особливе.
Читати та писати дівчинка навчилася самотужки. Після того, як вона за тиждень «проковтнула» буквар, вивчивши за декілька днів не лише всі літери, а й віршики з книжки, скупуваті батьки вирішили не віддавати доньку до школи й таким чином зекономити на одязі та взутті. На думку рідних, освіти з букваря їй вистачить, а до школи мали ходити хлопці. Тож коли у 1923 році Катерина вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки, сподіваючись вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки, дістала відмову, оскільки документів про закінчення семирічки в неї не було. Глибоко вражена відмовою, дівчина повернулася додому пішки.
Окрім малювання, була в житті Катерини ще одна віддушина: вона малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом, і навіть грала «молодиць» у виставах. Однак у 1928 році, коли вона спробувала вступити до Київського театрального технікуму, знову дістала відмову через відсутність документів про освіту.
Не цуралася вона шити та вишивати на замовлення, тож тепер у музеї можна побачити вишиті нею рушники та сорочки з монограмою «К.Б.».
Боротьба за покликання
Майже все життя Катерина Білокур змушена була відстоювати своє право малювати, і, попри все, її картини випромінюють поклоніння і захоплення дарами природи. Польові та садові квіти, улюблені художницею, як дзеркало чистої, полум’яної і ніжної душі, відображають погляд на світ зачарованої маленької дівчинки. Навіть у найскрутніші миті Катерина не відмовилася від свого покликання, невтомно працюючи, створювала власний, феноменальний квітковий всесвіт.
Чи я в лузі не калина?
Популярність Катерині принесли її квіткові композиції. Вона виписувала кожну квіточку, тож усі її роботи відрізняються ретельною деталізацією. Над однією картиною майстриня могла працювати рік. Узимку вона писала квіти по пам’яті, зате навесні та влітку працювала і в полі, й у саду. Могла навіть ходити за 30 км у сусідній Пирятинський ліс, щоб намалювати конвалії. Відомо, що Катерина Білокур ніколи не зривала квіти. Вона говорила: «Зірвана квітка, як втрачена доля».
Відомою художницею Катерина Василівна стала в 40 років, а допоміг випадок. Якось вона почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була?
Взяли ж мене поламали
І в пучечки пов’язали.
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Ці слова так зачепили дівчину, що вона написала листа відомій київській співачці. У ньому розповіла про свою особисту драму, поділилася мріями та вклала до конверта малюнок із зображенням калини. Оксану Петрусенко історія вразила до глибини душі сердечною щирістю, вона показала малюнок Павлу Тичині та звернулася до Центру народної творчості з проханням звернути увагу на талановиту художницю-самоучку.
Ось так, завдячуючи небайдужості Оксани Петрусенко, 9 вересня 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкрилася перша персональна виставка Катерини Білокур, на якій було представлено 11 картин. Виставка мала такий успіх, що художницю преміювали поїздкою до Москви.
У супроводі художника Хитька (бо сама жінка паспорта так і не мала) вона поїхала до столиці, де відвідала Третьяковську галерею та Пушкінський музей. Особливо Катерину вразили натюрморти з квітами «малих голландців» у Пушкінському музеї, тож по поверненні додому певний час вона відмовлялася малювати, вважаючи себе нездатною відтворити подібну красу.
У 1944 році, після звільнення від нацистської окупації, про Білокур згадали, і Музей українського народного декоративного мистецтва купив у неї багато полотен.
Про неї говорив би світ…
У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставлялися в Києві та Москві, а у 1954 році три художні полотна – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі.
Пабло Пікассо, побачивши роботи Білокур, був у захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».
Дві чи три картини, серед яких був і «Цар-Колос», назавжди залишилися за кордоном – їх просто викрали. Згодом Білокур відновила «Цар-Колос» по пам’яті.
У художниці з’являються численні друзі в мистецьких колах. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна.
У Богданівці в художниці з’являються учениці. Згодом Катерину Василівну удостоїли звання народної художниці та призначили пенсію. Однак для багатьох вона назавжди так і залишилася «художницею-самоуком із села Богданівка».
Незважаючи на популярність, у променях слави вона не купалася, жила в старій батьківській хаті, до того ж доглядала за хворою матір’ю, і сама вона вже була хвора на рак. До останнього дня малювала саморобними фарбами та пензлями свої улюблені квіти, адже в душі художниці, як і раніше, буяла весна.
Пензлі та фарби робила сама
Краса природи, нескінченна кількість відтінків на пелюстках квітів, гра світла і тіні у прохолоді левад – усе це невідступно «ходило за мною», писала Катерина Білокур, і примушувало її малювати.
Щоб писати картини, які, як вона сама казала, народжувалися у неї «в голові», Катерина використовувала все, що було під рукою.
Ще з дитинства навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки з котячого хвоста, і фарби – з усіх барвників, які давала природа.
Спочатку вона не знала, що, перш ніж починати малювати картину, полотно треба поґрунтувати, тому ранні картини потемніли.
Побачити пензлики Катерини Василівни, як і кілька її картин та вишиті нею рушники, можна в Музеї-садибі Білокурів у Богданівці, де традиційно у травні збираються шанувальники творчості художниці, де Катерина прожила все своє життя.
Любов до природи
Квіти для неї були втіленням найошатнішої краси буття. Художниця їх ніколи не рвала, бо вважала це вбивством. Малюючи квіти, Білокур ішла з мольбертом до них і працювала над картиною біля мальв чи кущів барвистих жоржин.
Катерина Білокур була чужою поміж своїх, ніхто з безпосереднього оточення не розумів її пристрасті до малювання. Хтось висміював, а хтось просто сторонився, вважаючи художницю дивачкою.
Живопис став її єдиною любов’ю, її єдиним захопленням
Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, обзивали та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.
Восени 1934 року, доведена до відчаю, Катерина побігла до річки топитися. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям…
Це побачила матір і, на щастя, художницю, про яку пізніше дізнається світ, вдалося врятувати.
Проте Білокур дуже застудилася і довго виходила з тяжкого морального стану та хвороб. Застуджені тієї осені ноги все життя давали про себе знати.
Так вона й померла у 1961 році, не маючи сім’ї, статків чи щирого визнання. Тільки згодом її назвали однією з найвизначніших українських художниць ХХ століття, а її роботи потрапили до Національного музею українського народного декоративного мистецтва.
Садиба-музей Катерини Білокур
Меморіальний музей-садиба відомої народної художниці Катерини Білокур створений у сільській хаті в Богданівці, де вона прожила майже все своє життя – з 1909 до 1961 року.
Тут збережені інтер’єри, представлені особисті речі художниці, численні фотоматеріали та документи, а також деякі картини.
Перед будинком встановлений пам’ятник Катерині Білокур.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото si.ytimg.com