Ремесла – вічні супутники людства. Прагнучи облаштувати побут та захистити себе від агресивного довкілля, пращури, віддалені від нас не тисячами, а мільйонами років, споруджували житла, майстрували знаряддя праці та зброю.
Навички створення та виготовлення предметів першої необхідності передавалися з покоління до покоління, розвивалися й удосконалювалися. З’являлися майстри гончарного, ковальського, столярного, шевського, кравецького та багатьох інших ремесел. Свої вироби вони прагнули прикрасити малюнками та візерунками. Для оселі майстрували зручні меблі та прикрашали їх різьбленням, на ліжка, лави та підлогу стелили ткані барвисті килими, дбали про красивий посуд, розмальовували піч і стіни кольоровим орнаментом. Прагнення зробити житло, речі домашнього вжитку, знаряддя праці та одяг унікальними знаходило вияв у самобутній народній творчості.
Ремесла пройшли тривалий історичний шлях розвитку: від домашньої справи до виготовлення виробів на замовлення чи для продажу на ринках. Саме традиційні промисли стали основою виникнення міст як торгових центрів, а з часом більшість із них виросла в потужні фабрики та заводи, великі концерни. Однак прогрес, коли індивідуальний талант майстра вже не такий важливий, привів до уніфікації продукції, що створюється за певним стандартом.
Під тиском глобальної індустріалізації ремесла не зникли, а трансформувалися у виробництво унікальних товарів, екологічних продуктів, ексклюзивного сервісу. Висока культура обробки різних матеріалів (металу, шкіри, тканин) і творчий досвід справжніх народних майстрів дозволили їм знайти свою нішу, задовольняючи попит людей XXI століття на збереження традицій і задоволення культурних потреб, індивідуальний підхід.
Більше того, старовинні професії для багатьох стали цікавими хобі, які рятують від вигорання, дають можливість реалізувати свій творчий потенціал за допомогою прикладних навичок і сучасних технологій.
Лозоплетіння – ремесло чарівне,
Тепле, народне, вічно живе
Люди почали працювати з природними матеріалами, коли у них ще не було інструментів та обладнання для створення складних господарських предметів. Плетіння, як і кераміка, виникло раніше, ніж обробка дерева чи металу, його сліди знайдені археологами ще у неоліті.
Лоза була доступним для наших далеких предків матеріалом, тому вони робили з молодих пагонів огорожі та кошики, дитячі колиски та санки, рибальські снасті та багато іншого. У XVIII столітті з’явилася мода на плетені меблі, що сприяло розвитку промислу. Цим захоплювалося багато людей, з’явилися навіть спеціальні школи та лозоплетільні заводи.
У тому, що ремесло, відоме з кам’яного віку, живе і донині, довелося переконатися десять років тому. Тоді Союз молдаван Придністров’я організував фестиваль народної творчості. Серед рукодільниць і майстрів, які приїхали до Грушки з різних куточків Кам’янщини, піднесено працював кошикар Анатолій Станкул, і його майстер-клас із лозоплетіння молодь знімала на мобільники та планшети… Відтоді ми не раз зустрічалися з цим умільцем на сільських святах і районних культмасових заходах. Розмовляли про різне: обговорювали химерні життєві повороти та розмірковували про значення і долю декоративно-прикладного мистецтва.
За професією Анатолій Омелянович – ветеринар. Закінчив технікум у селищі Карманово і в 1978-му повернувся в рідне господарство, яке направило його на навчання. Багато років сумлінно працював на фермі – аж поки колгосп не відмовився від тваринницької галузі, яка на пострадянському етапі стала нерентабельною. Така ситуація складалася не тільки в Грушці, а в усьому агропромисловому комплексі, який намагався пристосуватися до нових економічних реалій. Знайти роботу за фахом ветеринарові виявилося непросто, і Анатолій Станкул став рядовим колгоспником. Працював на ділянках, де були потрібні сильні чоловічі руки: і солому скирдував, і дерева в саду доглядав від підрізування до збирання, і вагарем в овочівницькій бригаді був…
Будь-яка праця селянину була звична з дитинства. Та й нині в сім’ї міцне підсобне господарство з коровою та козами, свинями та птицею, з чималою присадибною ділянкою, де вирощують кукурудзу і заготовляють сіно для численної живності. Гордість господаря – 12 рядів винограду. Завдяки їм і зайнявся Анатолій Омелянович лозоплетінням. Старі кошики, в які так зручно збирати дозрілі грона, зношувалися. А нових узяти було ніде – споконвічний для лівобережжя Дністра промисел на початку 2000-х немов би канув у небуття.
«До того часу в селі були майстри, які плели кошики. У колгоспі навіть існувала ланка, яка восени заготовляла лозу – благо, верба в достатку росте на берегах Дністра, наших озер і джерел. Потім її обробляли спеціальним способом, очищали, а взимку, коли селянська робота не така інтенсивна, плели кошики для різних галузей. У господарстві були садівнича, виноградарська, овочівницька бригади. Врожай вони збирали у великі коші з лози», – згадує Анатолій Станкул.
Потім у поля та сади стали ходити з відрами, потреба у плетінках відпала, ремесло стало забуватися. Коли в Анатолія Омеляновича виникла потреба оновити корзини, в селі фахівця не знайшлося. Інший махнув би рукою на звичний спосіб збирання та зберігання врожаю, а мій співрозмовник відкрив для себе метод зворотного інжинірингу: вдумливо розібрав один із кошиків, намагаючись вникнути в усі тонкощі того, як він був виготовлений. Потім вийшов на берег Дністра, нарізав підходящих, на його погляд, прутів і сів плести свій перший виріб. Доступу до Інтернету, який тепер для нас і помічник, і порадник у багатьох справах, у селянина на той час не було, тому він навчався методом спроб і помилок, оспіваним Пушкіним.
Тепер Анатолій Станкул – досвідчений кошикар. Знає, які породи верби найкраще підходять для плетіння, які прути слід заготовляти, коли та як це робити. Працює в різних техніках, завдяки чому створює невеликі козуби, з якими можна ходити в ліс по гриби та ягоди; витончені верейки для походу на ринок за покупками; місткі корзини для збору врожаю. Особлива його гордість – вертикально видовжені сапети, які, заповнивши стиглими виноградними гронами, можна зручно розташувати в причепі до автомобіля.
Свої кошики майстер не продає, а дарує рідним, друзям, знайомим. У Грушці легкими, але міцними виробами з лози вже володіє, здається, більша частина жителів. Адже в селі ще з колгоспних часів існує традиція дружно проводжати на пенсію земляків двічі на рік: чоловіків –
23 лютого, а жінок – 8 березня. У подарунок до 55-річчя всім односельчанкам Анатолій Омелянович майструє взимку фірмові кошики, що поєднують функціональність і самобутність.
На різних заходах людям, які задивляються на те, як уміло працює майстер, він від щирого серця показує основні прийоми лозоплетіння, тому що впевнений: старовинне ремесло в наші дні здатне відродитися на хвилі інтересу до екологічно чистих предметів побуту.
У великому роді, який Анатолій Станкул з дружиною Тетяною заснували майже півстоліття тому, кошикарство опанувала онука. Анастасія віддає перевагу різноманітним видам ажурного плетива, яке дає великий простір для фантазії, перетворюючись на вишукані панно, вази, шкатулки, кошички. Щоправда, вільного часу у молодої жінки небагато. Дні присвячені роботі у хірургічному відділенні Кам’янської районної лікарні, вечори та вихідні – родині, в якій росте допитливий малюк. Правнуку Анатолій Омелянович і планує передати всі секрети майстерності лозоплетіння, щоб не тільки сімейні зв’язки, а й інтерес до споконвічного ремесла та народної художньої творчості об’єднували покоління.
Мала баба кошик кольору веселки,
І лежав той кошик у темнім закапелку
У моєму дитинстві було так і не так. Кошик у бабусі був, дійсно, яскравий – вишневий, та ще й з візерунками. Такий закинути в темний куток нікому й на думку не спало б. Зі зручною річчю, сплетеною з модного пластику, ходили на базар за покупками…
Ці спогади нахлинули на ярмарку в садибі «Ла Саля». Серед декоративних і прикладних виробів, які придністровські майстри та рукодільниці привезли минулого літа в Подойму, багато що привертало погляд, та я, в першу чергу, підійшла саме до господині яскравих кошиків.
Мешканка Хрустової Світлана Апроцька, розкладаючи на імпровізованому прилавку різноманітні плетінки, зізналася, що займається ремеслом не так давно. Відомо, що на творчість людину надихають почуття. Добре, коли вони радісні. Однак, буває і навпаки, адже життєвий шлях наповнений не тільки зустрічами, досягненнями, щастям; ми стикаємося на ньому і з проблемами, втратами, скорботою.
Світлані Іванівні, після передчасної смерті чоловіка, часом здавалося, що руйнується весь її світ. Навіть роботою відволіктися овдовіла жінка не могла. Без чоловіка-ювеліра у сімейній майстерні їй, бухгалтеру, робити було нічого… Доросла дочка, щоб не дати рідній людині зануритися у зневіру, запропонувала зайнятися якимось рукоділлям. Світлана Іванівна звично взялася за спиці, але в’язання не приносило тієї радості, що раніше. І тоді вона вирішила освоїти нове ремесло.
З безлічі майстер-класів, якими переповнений інтернет-простір, увагу привернуло відео, що навчає плетінню з поліротангу. Цікавим було все: і те, як із яскравих прутиків народжувалася корисна дрібничка, і матеріал, з яким ще не доводилося мати справу, і значення нового слова. З’ясувалося: ротанг – тропічна рослина, що нагадує ліану. З довгих і гнучких стебел жителі Південно-Східної Азії, Африки, Австралії здавна плетуть столи, крісла, гойдалки та інші предмети інтер’єру. Щоб уникнути проблем із вирубкою лісів, у середині минулого століття в Індонезії натуральний ротанг почали замінювати синтетичним волокном, яке можна виробляти із вторинної сировини. З тих пір вироби з цього полімеру увійшли в ужиток багатьох народів.
«Штучний ротанг імітує зовнішній вигляд лози та її властивості, й водночас відрізняється довговічністю та простотою догляду. Він не боїться сонця і вологи, не тріскається і не розбухає, тому є гарним матеріалом для виготовлення садових меблів, вазонів, абажурів та інших предметів для вуличного використання. Ще одна перевага – різноманітність кольорів і відтінків, фактури й товщини, що відкриває широкі можливості для творчості. А головне: техноротанг, на відміну від натуральної лози, не вимагає спеціальної підготовки, його не потрібно заготовляти, попередньо вимочувати», – докладно пояснила Світлана Іванівна, чому віддала перевагу незвичному для нашої місцевості матеріалу.
Освоївши базові прийоми, вона почала майструвати кошики і за пару років виготовила їх чимало. Всі вони різних розмірів і призначення. Є традиційні: для походу за покупками, збору та зберігання овочів і фруктів. Є сервірувальні (наприклад – хлібниці) та декоративні, в яких можна створити натюрморт або квіткову композицію. Ексклюзивні вироби, виготовлені з фантазією та любов’ю, буквально розлітаються серед знайомих, і торгувати після того ярмарку, де ми вперше спілкувалися, Світлані Іванівні не доводилося.
Нині рукодільниця майструє великодні кошики. У них господині, йдучи до храму, традиційно кладуть всю ту смакоту, яку за православними канонами потрібно освятити на світанку: рум’яненьку паску, маслечка горнець, шиночку, ковбаску, хрону корінець…
Готує до весни Світлана Апроцька різноманітні кашпо для квітів. Буває, так захоплюється творчістю, що добу напроліт плете нову річ для своєї оселі чи в подарунок.
Читачам, які шукають справу до душі, рукодільниця порадила сміливіше спробувати свої сили в різних ремеслах. Серед їх великої кількості обов’язково знайдеться те, що зацікавить і подарує радість творчості, результатом якої стануть красиві та корисні у побуті речі.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.