У контактному центрі ПДУ відбулася зустріч студентів з воїнами-інтернаціоналістами Юрієм Шевчуком та Олександром Антроповим.
Спілкування розпочалося з причин введення радянських військ в Афганістан. Ветеран афганських подій, нині голова Ради ветеранів війни, праці та Збройних сил столиці, Юрій Шевчук зазначив:
«У 1979 р. за рішенням Політбюро ЦК КПРС для підтримки кабульського уряду, який був прихильником концепції соціалізму, до Афганістану були введені радянські війська. Першим регулярним підрозділом на чужій землі став окремий батальйон 345-го парашутно-десантного полку. У ніч із 27 на 28 грудня десантники виконали бойове завдання щодо захоплення важливих об’єктів аеродрому Баграм, а також адміністративних установ у Кабулі. У 1980–1989 pp. полк брав участь більш ніж у 240 бойових операціях загальною тривалістю понад 1 500 діб».
Молоді люди цікавилися, як складався і його особистий бойовий шлях. Воїн-інтернаціоналіст згадав навчальний центр у Фергані (Узбекистан). Тренуваннями керували офіцери, які вже брали участь у боях. Юрій Шевчук пояснив, що заняття з методики організації та ведення розвідки, стратегії боїв на території південної країни з урахуванням місцевих особливостей стали для нього корисними у подальшій військовій службі.
В Афганістан Юрія відправили 25 лютого 1982 р., спецрейсом до легендарного 345-го повітряно-десантного парашутного полку з місцем дислокації в м. Баграм провінції Парван під командуванням полковника Павла Грачова.
Воїн-інтернаціоналіст поділився власною думкою про значення афганської війни:
«Вона зробила мене чоловіком. Навчила цінувати воду та хліб, мирне небо над головою, матір, дім, родину. Це була школа мужності, де все було справжнім: і вороги, і друзі. І якби можна було прожити життя заново, я знову вибрав би дороги Афгана і служити пішов би зі своїми хлопцями. Ми не сумнівалися, що, виконуючи військовий обов’язок у чужій країні, служимо рідній Батьківщині. Ми чесні перед совістю та пам’яттю».
Ветеран афганської війни Олександр Антропов розповів, що після проходження служби у навчальному центрі Гайжюнай (Литва) його направили до Кабулу. Він розповів, як складалися відносини з місцевим населенням:
«У кожному полку були офіцери-політпрацівники, чиє завдання полягало в тому, щоб підтримувати контакт із населенням, щоб не допустити обстрілу, нападу на наші підрозділи у місцях дислокації. Були так звані «духівські» зони та «комсомольські» зони. Останні це ті, що йшли на контакт. У відповідь радянська влада надавала їм гуманітарну допомогу: борошно, цукор, сіль, мило, паливо».
Юнаків цікавили взаємини у воїнському колективі: солдат і офіцерів, старослужбовців і новачків, а також ставлення до полонених. Умови служби, постійна небезпека згладжували дрібні непорозуміння, взаємини були дружніми, досвідчені воїни завжди допомагали, навчали й оберігали молодих і необстріляних. Доброзичливим і гуманним було ставлення радянських воїнів і до полонених, і до місцевого населення, чого не скажеш про душманів. Найбільша радість була, коли після бою чи вдало виконаної операції всі поверталися живі та здорові.
Ветерани наголосили на важливості фізичної підготовки та цілеспрямованості, зазначивши, що ці якості важливі не лише для успішної служби, а й у житті взагалі. Вони побажали студентам успіхів у навчанні та досягненні поставлених цілей.
Андрій КРАВЧЕНКО.
Фото автора.