Роздуми про людське життя і природу на прикладі особистих спогадів автора. Єднання краси навколишнього світу й маленького хлопчика. Про цей унікальний твір вже писано-переписано не раз. Однак у шкільній програмі на лютий пропонується дослідити автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна» очима маленького Сашка – одного з її героїв.
КІЛЬКА СЛІВ З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ
Перші записи у «Щоденнику» митця, що стосуються планів написання кіноповісті, датуються ще 1942 роком. Зокрема, Довженко пише:
«А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь – усюди, куди тільки не гляне моє душевно око…».
Тема твору: спогади письменника про своє дитинство, про рідну землю як джерело його духовності й таланту, а якщо ширше, розповідь про долю українського народу, його культуру, вірування, сімейні традиції.
Сюжет та особливості композиції. Твір не має як такого чіткого сюжету з послідовним розвитком подій. «Зачарована Десна» складається зі схожих на новели окремих спогадів про життя селянської родини, про красу хліборобської праці, про народну мораль і мудрість. Його умовно можна поділити на новели «Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» та ще ліричні та публіцистичні відступи.
РОЗПОВІДЬ МАЄ ДВА ПЛАНИ
Перший – це новели про дитинство Сашка (його враження від природи, захоплення довкіллям; перші враження від тогочасної соціальної дійсності, злиденного життя хліборобів).
Другий план – це ліричні відступи Олександра Довженка вже як зрілого майстра (філософське осмислення краси природи та людської праці, роздуми про роль дитинства у формуванні особистості, про тяжку долю українського народу тощо).
ХАРАКТЕРИСТИКА САШКА
Основні риси хлопчика – безпосередність, довірливість, допитливість, спостережливість. Він дуже тонко відчуває красу природи: в городі, наповненому всякою живністю, в саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, у човні під час повені, на копиці пахучого сіна, на воді під самими зорями.
Цей маленький селянин, незважаючи на те, що в нього був реальний прообраз, втілив у собі кращі риси українських дітей. Сашко зізнається в любові до тварин: «Ластівок любив у клуні, деркачів у лузі…», крім того, він дуже полюбляє природу, життя якої спостерігає на вулицях та околицях свого села.
Хлопець досить часто замислюється або мовчки милується самими звичайними явищами, що відбуваються у природі, та вважає все чимось надзвичайним: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості й повноти життя».
З не меншим задоволенням Сашко любить слухати народні співи у виконанні односельців. Українська земля багата талантами, а український народ пам’ятає і почитає свої традиції, тому почути гарну пісню можна було майже кожен день, а особливо на свята. Автор згадує: «Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки… Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».
Приємне і неприємне хлопець сприймає дуже просто і розмірковує: «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани… Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша. …Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками. Приємно їсти паску і крашанки… Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким…».
Сашко виховується в атмосфері поваги до батьків та людей похилого віку, дуже любить проводити час зі старшими, особливо з дідом Тарасом, та з задоволенням спостерігає за дідом Семеном, коли той читає псалтир.
Він ріс допитливим та добрим хлопцем, який із чуйністю ставився до людей і тварин. Крім того, Сашко був спостережливий, а спостерігаючи, обов’язково фантазував, вигадуючи щось приємне. «Скрізь, куди б не глянули очі хлопця, бачив він рух, неспокій, боротьбу. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите».
Опис городу
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість».
Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
Про діда Семена
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома-таки спалила книжку.
Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Перший гріх
(Сашко повиривав моркву)
Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, та коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Однак вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю – хай доростає – і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак: і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати, а Сашко лежав у малині і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання…
Прабаба Марусина
Хлопчик сприймає свою прабабу з острахом, бо вона мала складний характер. Можливо, через тяжке життя вона накопичила багато злості на людей. Своєрідною творчістю її душі були прокльони: «Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, – свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у тютюні. Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо на світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня».
Про хату
Сашкові захотілося до хати. Вона була схожа на стареньку білу печерицю: вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів, проте найбільше враження справляла картина Страшного суду.
Хлопець спочатку жахався цієї картини, а потім звик. Він думав:
«У нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця…»
«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?», – подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.
Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людейЗаліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла»: не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.
Однак пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей (казали, що за це прощається багато гріхів на тім світі). Він знайшов стару шапку в човні, щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців…
Про прадіда Тараса й раптову смерть чотирьох братів Сашка; опис батькаКоли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера: «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро»…
Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки – його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько (Петро Семенович) дізнався про це жахливе нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст.
«З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім’я боже, і бог мусив мовчати…»
Далі автор з любов’ю та болем згадує, яким був його батько:
«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь у полоні сумного, і весь у той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів…»
Народження сестрички та смерть прабаби Марусини
Одного разу в них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби в церкві. Мати підійшла до сина й сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину в ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась – з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею й говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала й повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати…
Повінь на Великдень, порятунок людей
Часом вода навесні розливалась так пишно, що в ній потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. Одного разу трапилася така надзвичайно сильна повінь. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем…
Вдосвіта вони з Сашком підпливли до затопленого села. Батько сидів із веслом на кормі – веселий і дужий. Він відчував себе героєм-мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася в хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом – паламар Лука. Духовні особи плавали поміж хатами та святили паски.
Спогад про долю села в роки воєнного лихоліття
Загинуло й щезло геть із лиця землі рідне село не від води, а від вогню – теж весною, через півстоліття. Його спалили німці за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на шибеницях. Не стало прекрасного села…
ПІСЛЯСЛОВО
Щирість почуттів головного героя повісті можна бачити майже в кожному спогаді автора. Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються.
Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний, він також безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому – духовна опора кожного українця.
Сторінку підготувала
Христина ЖУРАВЕЛЬ.