Дату 9 березня 1990 року ніколи не стерти з пам’яті української громади міста Тирасполя. Саме того дня була надрукована сторінка українською мовою у російськомовній газеті «Днестровская правда».
Небайдужі українці Іраїда Корній, Володимир Павлюк, Наталя Пастухова та Петро Оксамитний доклали чимало зусиль, готуючи матеріал, присвячений Тарасові Шевченку. Крім того, вони написали звернення до українців із закликом створити хоча б невеликий український клуб – місце, де можна було б співати пісні, розмовляти рідною мовою, ділитися історіями та дорогими серцю спогадами.
Тоді ще ніхто до кінця не уявляв, як саме розвиватиметься ця новонароджена ідея: що робити, чим зацікавити людей, з чого почати. Розпочали з малого, крок за кроком наближаючись до омріяної мети. У серцях жила впевненість: настав час зрушити з місця ту кам’яну брилу, що стояла на шляху до відродження рідної мови, культури й традицій на рідній землі.
Невдовзі з’ясувалося: українців у нас багато. Листи у відповідь на першу статтю (а тираж газети на той час становив понад 54 тисячі примірників) летіли з Бендер і Рибниці, Слободзеї, Дубоссар, Григоріополя і Тирасполя. «Ви робите святу справу… Як добре, що ви нагадали нам, що ми українці», – писали люди.
Минуло всього лиш кілька тижнів, а нас зібралося стільки, що постало питання про створення товариства української культури. На загальних зборах за ініціативи Володимира Павлюка було обрано першу голову товариства – завідувача відділу наукової пропаганди Тираспольського історико-краєзнавчого музею Алісу Коханову.
Обрали також керівників кількох секцій: історії (Володимир Павлюк), літератури (Марія Геник), музики (Михайло Барута), зв’язків з українцями за кордоном (Наталя Пастухова та Лідія Сорочан), фінансів (Валерій Лісовський).
Ідеї народжувалися щодня, мало не щохвилини. Небайдужі громадяни пропонували створити хоровий колектив, проводити лекції на різноманітні теми. Художник Андрій Білобров запропонував оформити українську сторінку петриківським розписом, а його колега Лілія Литвинчук взялася прикрашати кожен випуск малюнками на українську тематику.
На зібрання, які відбувалися в залі Тираспольського міськкому партії (нині зала засідань Верховної Ради), люди приходили з баянами. Там ми слухали лекції, співали пісні, читали вірші українських авторів. Частими гостями були учні та вчителі Ближньохуторської середньої школи.
Одним із активістів товариства був професор математики, викладач педінституту ім. Т. Г. Шевченка Іполит Ісидорович Антосяк – молдаванин, який прекрасно володів українською мовою. Він знав історію Тирасполя і з захопленням розповідав нам про минуле рідного міста, про те, що в Тирасполі були українські школи, а в театрі йшли постановки українською мовою.
Активісти товариства записували радіопередачі, які транслювалися на радіомережах підприємств міста: заводів «Молдавізоліт», «Електромаш», ім. Кірова, швейної фабрики, «Тиротексу», міського радіо (головний редактор – гагауз Іван Кільчик). Нам допомагали керівники підприємств: вірменин Сергій Манукян, молдовани Вілор Ордін та Василь Кожан, єврей Яків Мізернюк, болгарин Георгій Желяпов, українець Володимир Сардак та багато інших шанованих людей.
Міська влада надала невелике приміщення, де ми могли збиратися для нарад, репетицій та прийому гостей із різних країн світу.
Саме тут ми вітали депутатів Верховної Ради України, поетів Івана Драча та Павла Мовчана, народного артиста України, співака Дмитра Гнатюка, письменників Юрія Хорунжого та Олександра Шокала.
Приїздили до нас і гості з-за океану: з Нью-Йорка – письменник Ярослав Гайвас, заступник голови Українсько-американської ради Євген Стахів; із Києва – директор Інституту досліджень діаспори Ігор Винниченко, голова УВКР Михайло Горинь, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, директор Шевченківського музею-заповідника Ігор Ліховий та багато інших відомих в Україні й поза її межами діячів.
У 1990-ті та на початку 2000-х увага до нас була надзвичайною. Журналісти й громадські діячі з Канади та США, Німеччини й Англії, України та Росії приїздили, щоб дізнатися про долю автохтонних українців, які розпочали шлях відродження своєї ідентичності, культури, мови та традицій. Саме ТУК «Червона калина» виступило ініціатором об’єднання українців Придністров’я у республіканську спілку (протокол № 7 від 20.10.1991 р.).
Минав час. Організація міцніла, зростала кількість її членів, а про «Червону калину» дізнавалися у багатьох країнах світу. Уявіть: нам надсилали літературу навіть з Австралії, а також із видавництв Києва та Львова. Ми отримували підручники для шкіл, дитячу художню літературу і передавали їх навчальним закладам Тирасполя, Кам’янського, Григоріопольського та Слободзейського районів.
Серед здобутків товариства – щорічні конкурси читців і виконавців творів Шевченка в березневі Шевченківські дні, свята української мови у школах Тирасполя, участь у Днях слов’янської писемності та культури, у Днях міста та інших культурних подіях. День Незалежності України ми щороку відзначали великими концертами і в центрі міста, і в парку «Победа», і на сцені Катерининського парку. «Сорочинські ярмарки» на вулиці Гоголя в Тирасполі незмінно збирали багато мешканців Кіровського мікрорайону. В усіх наших починаннях нас підтримувала місцева влада.
За сприяння Посольства України в Республіці Молдова ми допомогли десяткам тисяч придністровців набути громадянство України.
Сотні юнаків та дівчат було направлено на навчання до українських вишів, де вони здобували вищу освіту. При товаристві протягом семи років діяла українська недільна школа. Її відвідували учні, учителі, вихователі дитячих садків, усі, для кого повернення до власних витоків стало важливим життєвим кроком.
Члени товариства брали участь у Всесвітніх форумах і конгресах у Києві, Львові, Чернівцях, у фестивалях та з’їздах українців Придністров’я. Нам пощастило долучитися до міжнародного фестивалю «Українці всього світу, єднаймося», до всеукраїнського огляду народної творчості «Кордони наші вкаже пісня», до світових конгресів українців та з’їздів товариства «Просвіта».
На запрошення товариства до нас приїздили творчі колективи з концертними програмами: ансамбль «Дивограй» із Києва, ансамбль національної української пісні «Вірли» зі Львова, ансамбль пісні й танцю «Льонок» із Житомира, «Полісся» з Новограда-Волинського, «Поділля» з Вінниці, «Спадщина» та «Джерело» з Києва, ансамбль пісні і танцю Одеського військового округу, бард Едуард Драч.
Усіх неможливо назвати в цьому короткому газетному огляді.
Показовою є історія конкурсу читців. Якщо у першому, 1994 року, взяли участь лише 26 людей і вистачило невеликої музейної зали, то у 2020 році виступили вже понад 270 учасників – діти з дошкільних закладів, школярі, курсанти, студенти. Велика зала Палацу Республіки була переповнена учасниками та глядачами.
Ми продовжуємо працювати з урахуванням ситуації, що нині склалася навколо нас. Однак, повертаючись до історії, слід зауважити, що першими бути завжди непросто. Та радісно усвідомлювати, що за ці десятиліття рух українців до своєї ідентичності настільки широко розійшовся республікою, що його вже неможливо зупинити.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото автора.