Видатний український прозаїк-шістдесятник, письменник-перекладач, сценарист, літературний і кінокритик Григір Тютюнник відомий як майстер психологічної новели, чия творчість глибоко автобіографічна.
Повість «Климко» – це щемлива розповідь про сироту, який під час війни долає сотні кілометрів заради порятунку вчительки з немовлям, демонструючи дивовижну мужність, доброту та самопожертву.
ДИТИНСТВО-ОТРОЦТВО-ЮНІСТЬ
Народився майбутній письменник 5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Вже у п’ятирічному віці через репресії залишився без батька, виховувався в родині дядька на Луганщині. Після п’яти класів закінчив Зіньківське ремісниче училище, працював на харківському заводі, будував електростанцію в Донецькій області, слюсарював, працював у колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі. Служив радистом у морфлоті на Далекому Сході, працював токарем у вагонному депо.
МАЙСТЕР «МАЛОЇ ФОРМИ»
Закінчивши Харківський університет (1962), учителював у вечірній школі на Донбасі. 1963 року Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у газеті «Літературна Україна», де й опублікував кілька нарисів і перші оповідання. Молодий автор зацікавився кінематографом, перейшов у сценарну майстерню Київської кіностудії ім. О. Довженка. Рецензував твори колег-кінодраматургів, фільми, а згодом віддався літературній творчості. Його проза вирізняється глибоким психологізмом. У 70-х роках Григір Михайлович працював у видавництві «Веселка».
ТВОРЧИЙ ДОРОБОК
Автор досить плідно працює українською і російською мовами, зокрема Григору Тютюннику належать нариси та оповідання: «Дивак», «Тайна вечеря», «Місячної ночі», «Зав’язь», «Чудасія», «Обнова»; повісті «Облога», «На згарищі», «Печена картопля», «Син приїхав», «Дядько Никін», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Кізонька». За життя вийшли збірки «Деревій», «Крайнебо», «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння», збірка оповідань естонською мовою (Таллінн, 1974).
На початку 70-х письменник також пише твори для маленьких читачів, видає збірки оповідань «Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка», «Климко», «Вогник далеко в степу», упорядковує настільну книгу-календар для дітей «Дванадцять місяців».
НЕВИГАДАНА ПОВІСТЬ
Важкі умови дитинства стали основою тем і сюжетів майбутніх творів. Автобіографічною є і повість «Климко». У 1942 році через голод та поради знайомих, письменник у віці 11 років пішов до матері на Полтавщину. Він пройшов 300 км за два тижні. Подолав увесь шлях пішки, з порожньою торбиною, в якій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Коли їжа закінчилася, хлопчик старцював, хоча неймовірно соромився просити їжу. Він проходив Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню. Спогади про цю подію й відображені в повісті «Климко».
Аналіз твору
Рік написання: 1976.
Жанр: автобіографічна повість.
Тема: зображення тяжких поневірянь Климка у часи фашистської окупації рідного краю, виживання маленької людини в нелюдських умовах.
Ідея: прокляття війни, уславлення благородства, мужності та доброти, милосердя, чуйності, щирості, які здатні протистояти жахам війни. Повість виховує почуття співпереживання та показує, що навіть у найтяжчі часи важливо залишатися Людиною.
Основна думка: маленькі громадяни країни – діти війни – виявляли таке милосердя, яке й дорослим інколи було не до снаги.
Проблематика повісті:
•добро і зло;
• відповідальність за доручену справу;
• патріотизм;
• милосердя і жорстокість.
Сюжет: Климко під час війни втратив свого єдиного родича – дядька Кирила; осиротілий хлопчик знаходить прихисток зі своїм шкільним другом та вчителькою; щоб врятувати їх від голоду, він вирушає у небезпечну пішу подорож (восьмиденний шлях) із захопленого німцями Артемівська до Слов’янська, щоб купити солі; вже біля рідної станції його вбиває куля німецького автоматника.
Значення в літературі: твір показує проблему прифронтового дитинства, коли хлопчику доводиться лише за декілька місяців подорослішати на десятки років.
Головні герої: Климко, дядько Кирил, друг Зуфальт, їхня вчителька Наталія Миколаївна з маленькою донькою Олею, тітка Марина.
Образ Климка
Змалювання підлітка втілює ідеал людини. Хлопчик-сирота жив із дядьком Кирилом, та коли чоловік загинув від рук німців, залишився сам і мешкав у шахтній ваговій. Лицарська відвага відчувається в кожному слові, кожній дії маленького героя. У сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, за яку в такий складний час можна було виміняти хоч якісь харчі.
Як згорів барак, у Климка не було ніякого взуття, тому він вирушає босий. Дорога його була складна та довга, доводилося ночувати в полі, в курені, ноги мерзли та боліли, Климко голодував, щоб допомогти близькій людині – своїй учительці – не померти з голоду. Він не почувався героєм, а просто робив те, що підказувала йому совість. Кожен, хто зустрічався з ним, відчував до підлітка глибоку симпатію, хотів чим-небудь йому допомогти, вберегти дитячу душу від жорстокого дорослого світу, бо тільки там буває війна, голод, зрада.
Григір Тютюнник добирає для характеристики маленького героя найтепліші барви, найласкавіші слова. Проте деякі художні деталі – зашкарубла дядькова «діжурка», плащ-палатка, подарована солдатом, – ніби навмисне підкреслені автором. Вони вказують на безглуздість війни, яка так рано змусила подорослішати Климка.
Здобуття звичайної солі перетворилося для хлопчика на справжній подвиг. Тяжкою була Климкова дорога, «солона» як сльози, як сама сіль. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя.
Характеристика головного героя допоможе визначити риси характеру, розкрити внутрішній світ, описати, як виглядав підліток. Повніше розкривають характер героя цитати до образу.
Зовнішність хлопця
«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й у дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що «зашкарубла від давньої мазути». Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона холонула, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».
Риси характеру
«Це була найбільша радість Климка – покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитися поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, – гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав «посередньо».
«Доглядати за собою – зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину – він умів і сам».
«Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»
Мужність, доброта та самопожертва «Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!»
«Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! – Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».
Тітка Марина – Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшов голодний і холодний».
«Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»
«Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».
«Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав».
Цитати з повісті Григора Тютюнника «Климко» яскраво описують мужність, самопожертву та недитячу відповідальність хлопчика-сироти під час війни. Климко проходить 200 км за сіллю, щоб врятувати вчительку, виявляючи доброту та стійкість, попри голод, босі ноги та страх.
Переживши стільки випробувань, уже майже на порозі дому він гине від ворожої кулі, бо допоміг солдату-втікачеві, показавши, що попереду балка, в якій можна сховатися і врятуватися.
СИМВОЛІЗМ СМЕРТІ ГЕРОЯ
Поруч із загиблим хлопчиком знайшли мішок із сіллю, з якого на землю тонкою цівкою висипалася сіль, що символізує втрачене життя і надію на виживання. Подія відбувається під час окупації краю фашистськими загарбниками, де життя дитини нічого для них не вартувало. Климко загинув, проявивши мужність, відповідальність та людяність, намагаючись допомогти іншим у найтяжчі часи.
Климко загинув, бо допоміг полоненому втікачеві. Він міг би принишкнути, сховатися чи просто мовчати й усе закінчилося б не так трагічно, наприклад, втратою мішка. Однак хлопець був патріотом, ненависть до ворогів продиктувала його останній вчинок.
Климко, головний герой повісті, загинув наприкінці війни від випадкового пострілу німецького солдата, коли повертався додому з сіллю для своєї названої сестри та маленької дитини. Його смерть – це трагічний фінал, що підкреслює жорстокість війни, яка нищить доброту та самопожертву.
ПІДСУМКИ
Твори письменника і педагога вирізняються колоритним зображенням побуту села, рідкісним знанням мови та психології народу, соковитим гумором. Проза Григора Тютюнника – гостро соціальна. Письменник написав близько 40 новел, 5 повістей, низку нарисів, статей, спогадів.
Григір Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина, зокрема «Калина червона», М. Горького «Серце Данко», І. Соколова-Микитова «Рік у лісі».
За мотивами його оповідань створені фільми «Скляне щастя», «Климко» і «Три плачі над Степаном».
1980 року автор був відзначений премією імені Лесі Українки за книги для дітей «Климко» та «Вогник далеко в степу».
Шевченківської премії 1989 року автор удостоєний за «Твори» у 2-х томах (посмертно).
Григір Тютюнник помер 6 березня 1980 р. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
З майбутньою дружиною Марією познайомився в університеті. Вона навчалася на відділенні української, а Григір – російської філології.
У них народилося двоє синів – Михайло та Василь. Григір дуже любив свого батька, і старшого сина твердо вирішив назвати Михайлом, на його честь.
Письменник був відданий літературі, нехтував матеріальними благами, не любив сидіти в Києві, мандрував дальніми дорогами та селами, бо там можна було почути справжню народну мову.
Творча спадщина письменника невелика: близько 40 новел, 5 повістей, нариси, статті та епістолярний жанр. Проте цінність творчості надзвичайно висока.
«Ви – сіль землі», – сказав Ісус Христос своїм учням.
А ще сіль вважається символом стабільності та постійності. Протягом століть сіль була таким коштовним продуктом, що через неї навіть розв’язувалися війни.
Сіль – не просто необхідний і незамінний продукт, а й символ пізнання, дружби, любові до людини, поваги до її особи та шанування її життя.
«Сіль Землі» – тут сіль символізує суть життєвих процесів. Коли кажуть, що в чомусь бракує солі, то це означає, що там мало змісту або сенсу, тобто відсутнє головне.
Здавна сіль вважається захисником від лиха, символом дружби, поваги та гостинності.
Марфа ДМИТРЕНКО.