Письменники та поети Придністров’я у своїй творчості торкаються безлічі тем – від тихих радощів щоденного життя до глибоких роздумів про людську долю. Та є одна тема, що не тьмяніє з роками, не стирається з пам’яті поколінь і продовжує болісно та щемливо відгукуватися в серцях людей навіть через десятиліття.
Твори наших авторів – Анастасії Спориш, Галини Васютинської, Віталія Сайнчина, Миколи Коритника, Петра Данича та багатьох інших митців давно вийшли за межі нашої республіки, знаходячи відгук у душах читачів далеко поза її кордонами. Кожен із них по-своєму осмислював події Великої Вітчизняної війни: хтось із болем і щирістю ділився власними спогадами, хтось через слово й образ відтворював нелегкі повоєнні роки, наповнені надією і втратами.
Тема війни – глибока рана в історії, трагедія цілого народу – невідступно присутня в їхній творчості. Вона звучить то тихим сумом, то пронизливим криком пам’яті, нагадуючи нам про ціну миру і силу людського духу.
Віталій САЙНЧИН (1942 – 2025)
Чимало своїх творів поет присвятив одному з важких періодів життя великої колись країни. Цей вірш, написаний ним до 60-річчя Великої Перемоги, близький нам за змістом і сьогодні. Автор закликав тодішнє покоління пам’ятати про героїчне минуле. Тепер, коли майже не залишилося тих, хто виборював нам мирне небо, покоління нинішніх молодих не повинно забувати, як це було.
День Перемоги
Рік ювілейний, рік шістдесятий,
День Перемоги – священне свято.
Здіймемо келихи радощі й сліз
За тих, хто свято весни
нам приніс.
За генералів і рядових,
За побратимів, мертвих і живих.
Рік сорок перший – ми відступали,
Міста диміли, села палали.
Жита чорніли, горіли хати,
Степом безкрайнім ішли солдати.
Враз не злічити безмірних утрат,
Все переніс і стерпів наш солдат.
Сили зібрав він у праведний гнів,
Фронт повернути на захід зумів.
Час визволяти прийшов
нам назад
Харків, Каховку, Орел, Сталінград,
Київ, Одесу, Житомир і Крим.
«За Батьківщину!
Вперед, на Берлін!»
Рік шістдесятий…
Рік шістдесятий!
Землю Вітчизни звільняли
солдати.
Та на жорстоких дорогах війни
Друзів втрачали своїх бойових.
Маки вогнисті полум’ям вкрили
В містах і селах братські могили.
Сон обеліски в степах стережуть,
Журно ромашки у полі цвітуть.
В небі веснянім летять журавлі –
Мир над землею та мир на землі.
Рік ювілейний, рік шістдесятий –
День Перемоги – священне свято.
Галина Васютинська (1941)
Майже місяць тому поетеса відзначила своє 85-річчя. Вона й досі працює і пише вірші. «Свято Перемоги» – невеликий твір, присвячений пам’яті війни. Час минає швидко. Минули роки, солдати-переможці стали ветеранами. У минулому вже військові дороги, людські страждання. З кожним роком на параді все менше ветеранів. Заради життя на землі здійснювали вони подвиги – і країна високо оцінила їхній ратний труд нагородами:
Свято Перемоги
Дев’яте травня – свято Перемоги,
Скрізь майорять знамена і стрічки.
В минулому вже військові дороги, –
Надії, битви, розпач і тривоги –
Людських страждань неміряні річки.
В це свято, повне радістю й журбою,
Ще менше ветеранів вийшло в путь.
Пов’язані колишньою бідою,
Що рідну землю застили собою,
Вони в людській колоні ледве йдуть.
Неначе до землі їх притягає
Численних орденів вантаж важкий.
Та кожен неміч, біль перемагає,
Один другому йти допомагає…
Дай, Боже, сили їм у день такий.
Йдучи в колоні, кожен пригадає
Однополчан, полеглих у боях,
Та інколи сльозинку витирає.
Нехай їм кожен з нас допомагає,
Заслуга їхня – наш життєвий шлях.
Анастасія Спориш (1957)
Авторка виросла в багатодітній родині на Тернопільщині, де всі берегли та поважали одне одного, були завзяті до роботи, де молодші шанували старших. Анастасія дуже любила свого дідуся, якому довелося багато пережити, тож, коли почала писати вірші, присвятила йому ось такі рядки:
Жив собі малий хлопчина –
Синьоокий сиротина.
Батько й мати повмирали,
Родичам сиріт роздали.
Пережив тоді багато:
Голодовка, чужа хата,
Зведені брати, сестра,
Революції пора.
Та всміхнулась Юрі доля:
Одружився, хата, воля.
Бог дав донечку вродливу –
Вся сім’я була щаслива.
Та недовго раювали,
В сорок першому напали
На наш край фашисти кляті.
Всі пішли обороняти
Рідну землю та родину.
Юра теж сім’ю покинув.
Записали у піхоту
Прибалтійського флоту.
Був поранений не раз,
Бо виконував наказ:
Йти вперед до перемоги.
Сотні миль пробігли ноги!
Три доби провів в спекоті
В білоруському болоті.
Та фашистів доконали –
На Берлін назад погнали!
Повернувся в рідний край,
Де дзюркоче водограй.
Піднімав колгосп з руїн.
Дідусем став нашим він.
Вже давно його немає,
А родина пам’ятає
Голубих очей тепло,
З ним так затишно було.
Микола Коритник (1927 – 2007)
Він належав до того покоління, яке згодом назвали «діти війни». Тому і творчість письменника була нагадуванням про ті неймовірні роки випробування. Багатьом відомі його оповідання «Юний партизан», «Єгоркарозвідник» та інші. У 2005-му побачила світ збірка «Військові оповідання» російською мовою. Твори автора вивчають на уроках літератури в школах Придністров’я. Серед них – оповідання «Зозулині віщування». До вашої уваги невеликий уривок з нього.
…Столітня бабуся Мар’яна невтомно працює в городі, порається в хаті, а ще – вишиває. Її рушники з квітками, пташками – півниками, ластівками, зозулями – знають далеко за межами рідного села. Внуки завжди з радістю приїжджають до бабусі – на привілля, де навіть кухня розмальована. Слухають зозулине «ку-ку», рахують свої літа, бо бабусиних років зозуля вже не віщує…
– А скільки зозуля накувала нашому прадіду? – запитали допитливі Олеся і Богдан, коли вони, іноді не вірячи своїм очам, розглядали весільну фотографію, на якій у білій фаті стояла молода дівчина поряд зі струнким, таким же молодим, підтягнутим кавалером у військовій формі з позументами.
– Сорок п’ять, дорогі мої, – відповіла бабуся Мар’яна, погладжуючи голівки своїх голуб’ят. І тут же продовжила свою розповідь:
– Одного разу зозуля зовсім перестала кувати. Її не було чутно кілька днів. На душі в мене з’явилася така тривога. Пізніше я дізналася, що саме в цей час ваш прадідусь був смертельно поранений і перебував у госпіталі в Одесі. Він загинув, бо був смертельно поранений під час переправи через Дністер.
Усі замовкли.
Та вже через кілька хвилин (чи то помітили глибокий сум в очах бабусі, чи то співчували їй, чи ще з якихось причин) зовсім несподівано, в один голос, Олеся і Богдан запропонували:
– Бабусю, рідненька, ідіть до нас в місто жити. У нас є газова плита, телевізор, тепла вода, ліфт…
– Спасибі, милі, – відповіла бабуся Мар’яна. – В цій хаті я народилася, в ній гойдала в колисці вашу маму, звідси йшов на фронт ваш прадід. Тут усе нагадує мені про нього: і складена ним піч, і посаджений ним горіх, і багато іншого. Тут буду і смерть зустрічати.
Сумну історію повідала бабуся Мар’яна своїм правнукам. А зозуля все кувала й кувала, комусь роки відраховувала, долю віщувала…
Петро ДАНИЧ (1925 – 2016)
Головний дідусь Незавертайлівки – так називали його односельці. У всьому Слободзейському районі немає таких, хто б не знав цієї доброї душі людини – почесного жителя села – Петра Данича.
40 років у одній школі – дивовижна вчительська вірність. Участь у Великій Вітчизняній війні, потім навчання у педагогічному училищі, потім – у Тираспольському інституті. Минали роки, життя змінювалося, але незмінним для Петра Данича залишалося одне – любов до людей, до життя, до поезії.
Не було в селі Незавертайлівка такого іншого, який у свої 90 років писав би такі чисті та чесні твори і невпинно жартував. Ось одне з оповідань Петра Хрисановича.
Обід (розповідь-бувальщина)
Головний герой оповідання Петра Данича на зустрічі з бойовими товаришами, що відбулася свого часу в Будинку культури села Незавертайлівка і була присвячена 60-річчю Перемоги, згадує військові бувальщини.
Одна з них, найбільш кумедна, сталася з Іваном Дудинковим, який у серпні 1943 року визволяв Україну від фашистів. Боєць пішов по обід для своїх товаришів і командира до польової кухні, а повертаючись назад, задумався і звернув не на ту стежку. Там його взяли в полон німці та привели радянського солдата до свого командира.
Іван не мав шансів вийти живим із тієї халепи, та завдяки своїй кмітливості повернувся до своїх живий і здоровий. Як це йому вдалося?
«…Офіцер ще раз подивився на мене і запитав:
– Попався, вояко?
– Ні, – відповів.
– Здався добровільно?
– Ні. Мене прислав до вас командир батальйону.
І такий придуркувато-веселий вигляд у мене, напевно, був у той момент, що офіцер навіть трохи розгубився.
– Виходить, у гості до нас?
– Так точно.
– З якою метою?
– Ми вже два тижні з гаком, – кажу, – стоїмо в обороні.
– Ну то й що?!
– Наша частина розташована якраз навпроти вашої. Сусіди зліва і справа успішно наступають, а ми не просунулися й на метр. Мій комбат оцінив вашу стійкість і вміння воювати та ось наказав із повагою принести вам обід…».
Після цього тривав допит, під час якого Іванові вдалося переконати німців у тому, що він каже цілковиту правду. Нарешті, він почув такі слова: «Майор пильно глянув на мене і заговорив, перекладач ледве встигав за ним. Слова офіцер кидав різко, жорстко.
– Слухай, Іване, мені жаль тебе. Вважай, що ти народився заново. Якщо твій командир послав мені обід з поваги, то я, як справжній офіцер, зобов’язаний відплатити йому тим же. Ось принесли наш солдатський обід. Бери казанки та йди з Богом…».
Ця історія – про людську винахідливість, вона надовго запам’яталася не тільки самому солдату, а і його бойовим побратимам.
Кожна з цих історій написана серцем, тож хочеться вірити, що і серця наших читачів не залишаться байдужими до людей та подій, зображених придністровськими авторами.
Сторінку підготувала Марія БІЛОЦЬКА.
Фото pexels.com