Мама зайшла за мною в школу, і ми разом пішли додому. Мені було хороше, бо я люблю ходити з моєю мамою. Я схотів, щоб мамі теж стало весело, і почав думати: що ж їй таке цікаве розповісти?
От якби я одержав п’ятірку з письма, напевно, мама відразу повеселішала б.
Але ж п’ятірки з письма я не мав, і треба було щось придумати, може, навіть вигадати.
І я сказав:
– Наша вчителька звеліла прийти мені завтра в школу обов’язково з автоматом.
– Це ж для чого? – здивувалась мама.
Я бачу, що вона всміхається, і розповідаю:
– Бо в нас буде репетиція. Наш перший клас готує до свята виставу про партизанів, а всі партизани повинні мати зброю.
– А білі солдати у вас будуть? – питає зацікавлено мама.
– Та ти що! Хто ж захоче бути білим солдатом?! Марина
Володимирівна сказала: «Обійдемось без них. Будемо багаття в лісі палити, пісні партизанські співати, про подвиги червоних бійців розказувати. Але зброю все одно треба мати».
– А дівчатка теж беруть участь у виставі? – питає мама.
– Звичайно, ні. Вони танцюватимуть та вірші читатимуть.
– Читати хороші вірші – теж цікаво, – сказала мама. Вдома я відпочив і сів робити уроки. Але тепер мені вже не було так радісно. Справа в тому, що я сказав мамі лише половину правди, а другу половину всю вигадав. Вистава партизанська у нас буде, та я в ній не виступатиму. Я буду лише читати вірші. А з автоматами мають прийти Льоня із Сашком, обидва Валерки та Мишко Іванов.
Мені ж автомата брати з собою не треба.
Коли я про все це згадав, мені зробилося так прикро, що я заплакав. Мама побачила, що я плачу, злякалася і почала розпитувати, що в мене болить і коли заболіло.
Я відповів, що нічого не болить. А потім згадав, що каже бабуся, коли я її не слухаю, і сказав, що в мене болить душа, і я пояснив мамі, чому вона болить, яке в мене горе.
Проте мама сказала, що це горе дуже маленьке, навіть зовсім не горе і що буде в нашій школі ще багато всіляких свят і вистав, і я ще буду грати і партизанів, і льотчиків, і навіть космонавтів… І якщо Марина Володимирівна вибрала мене читати вірші, значить, я гарно їх читаю. І це навіть приємно. Однак автомат мама порадила мені все-таки взяти: може, у когось із хлопчиків нема зброї.
Я погодився. Автомат у мене майже новий, тільки довелось його трошки почистити та протерти. І я все зробив. Хай знають хлопці, що я вмію берегти зброю і поводитися з нею.
Вранці мама повела мене до школи. Дорогою ми наздогнали Марину Володимирівну. Привіталися, і мама запитала, як у мене справи. Вчителька сказала, що непогано. Я подумав, що тепер мама, напевно, спитає про письмо, і вирішив краще втекти в клас… Я вже зайшов у під’їзд, а мама й досі стояла і розмовляла з Мариною Володимирівною.
У класі майже нікого ще не було. Я відразу засунув свій автомат під парту, щоб хто-небудь його не поламав до репетиції, і почав виймати з ранця книжки й зошити.
Скоро прийшла моя сусідка Оленка і теж почала спорожняти сумку. І раптом виймає білу пов’язку, на якій нашито червоний хрест.
Вона каже:
– Я буду санітаркою в партизанському загоні. Пов’язку я пришпилю собі на рукав.
«Значить, дівчатка теж виступатимуть», – подумав я. Потім почалися уроки. А коли вони закінчились, Марина Володимирівна сказала:
– Хто зайнятий у виставі, нехай залишиться на репетицію, решта може йти додому.
Та я додому не пішов. Я сів на свою парту і вирішив подивитися репетицію. Марина Володимирівна спитала:
– У всіх є зброя?
І виявилося, що у Мишка Іванова нічого нема: ні гвинтівки, ні автомата, ні пістолета.
– Призначимо його кашоваром, – каже Валерка. У Валерки ж новенька гвинтівка, йому добре.
Я бачу, що Мишко зовсім скис, і мені стало його шкода. Витяг я з-під парти мій гарний начищений автомат, даю йому і кажу:
– На, Мишку! Бий ворогів!
Мишко взяв автомат і просто засяяв від радості. А Марина Володимирівна мене питає:
– А ти ж як будеш? У тебе є запасна зброя?
Я їй відповідаю:
– Для чого мені зброя, якщо я буду читати віршик?.. Я ж у партизанській виставі участі не беру… Мене не взяли…
Марина Володимирівна глянула на мене здивовано і каже:
– Чому не береш участі? У мене записано, що ти партизанський розвідник. Може, ти не хочеш бути розвідником?
– Хочу! – кажу я. – Дуже хочу! – Мені навіть подих трошки перехопило від щастя. А Мишко вже віддає мені мій автомат.
– На. Тобі ж він самому потрібен.
А я кажу йому:
– Ні, автомат у тебе не візьму. В мене вдома пістолет є. Для розвідника вистачить.
– Правильно, – погодилася вчителька – У розвідку краще ходити з пістолетом. А тепер, діти, почнемо репетицію.
І ми повсідалися і заспівали партизанську пісню. Дуже стару пісню. Ту, яку ще мамин дідусь співав. Мою найулюбленішу:
По долинах і по горах
Йшла дивізія у бій,
Щоби з бою взять Примор’я –
Білих армій форт міцний…
Віра КАРАСЬОВА.