Тирасполь. Ранок. Сонце. Мирне небо.
Цвітуть сади. Квітує вся земля…
А пам’ять – як причастя, як потреба,
Зійшла посівом крізь німі поля.
Ця тиша – найдорожча і найглибша,
Умита в небі чистим кришталем.
Вона сьогодні стала ще рідніша,
Зросла із попелу, омитого дощем.
Біля вогню, що вічно пломеніє,
Схилились вдячність, спокій і печаль.
Там кожен спалах спогадом зоріє,
Гартованим у битвах, наче сталь.
Ми йдем сьогодні не самі – полками,
Що увійшли в безсмертя, в синь ясну.
Вони ідуть центральними рядками,
Спинивши смерть і ту страшну війну.
Ідуть батьки, усміхнені солдати
На фото, що є вищі за літа.
Їх не зуміла вічність роз’єднати –
В них кожна рана й досі золота.
Ми дихаєм, ми любим, ми існуєм,
Бо хтось колись закрив собою світ.
Ми серцем кожен мирний подих чуєм,
Як найдорожчий, як святий завіт.
Олена ГЕШКО
Фото Сергія МАРЧЕНКА.