Доля кожної людини, так чи інакше, пов’язана з історією рідного краю. Особливо це стосується придністровців, яким довелося створювати, захищати та розбудовувати свою молоду державу. Життя дністровчанина Ігоря Пафнутьєва служить тому яскравим прикладом, адже він з початку придністровського збройного конфлікту став на захист республіки.
Він виїжджав на патрулювання мостів через Дністер і Турунчук, розвідував обстановку, щоб вчасно повідомити по рації про наміри ворога. Навесні 1992 року брав участь у створенні в місті енергетиків народного ополчення (НО), куди записалося близько 300 осіб. Пізніше професійного військового залучили до роботи у штабі Республіканського територіально-рятувального загону (ТРЗ).
«У травні, – згадує Ігор Сергійович, – мені видали вогнепальну зброю, і я брав участь у створенні ліній оборони на ділянці державного кордону від Незавертайлівки до Чобручів. Ополченці здійснювали розвідку в молдавських селах, охороняли Первомайськ, Дністровськ і Молдавську ДРЕС, запобігали панічним настроям серед населення. Воєнізований загін твердо стояв на лінії оборони по березі Турунчука та Кучурганського лиману, готовий у будь-яку хвилину дати бій націоналістам, якщо вони зважаться вдарити з тилу. Багато хлопців відзначилися тоді мужністю, особливо командир роти ТРЗ Олександр Плосконос, а також члени загону Олег Ганул, Едуард Асетянов, Юрій Гусейнов, Григорій Городецький, Володимир Єсаулов». Додамо, що Указом Президента ПМР за особисту мужність і внесок у захист ПМР полковник запасу прикордонної служби Міністерства держбезпеки ПМР, голова відділення Спілки ветеранів ТРЗ Ігор Сергійович Пафнутьєв нагороджений орденом Пошани.
Він народився в місті Сатка Челябінської області, в сім’ї інженера-будівельника. Після Великої Вітчизняної війни країна піднімалася з руїн, розвиток промисловості потребував електроенергії. Батько Ігоря брав участь у відновленні електростанцій Сталінграда, Воронежа, Придніпровської ДРЕС. У прекрасному місті Дніпропетровську минуло дитинство хлопця. З першого по восьмий клас він навчався в українській школі.
У 1961 році батьки приїхали в Дністровськ на спорудження Молдавської ДРЕС. Юнак рано подорослішав і після дев’ятого класу перейшов у вечірню школу, почавши працювати токарем. Життя на будівництві вирувало, відрізнялося не тільки романтикою і трудовими подвигами, але й побутовою невлаштованістю.
Негативною відзнакою того часу можна впевнено назвати бешкетування та бійки. Сімнадцятирічний юнак був активним учасником комсомольського оперативного загону. Разом із друзями він патрулював нічні вулиці, утихомирював підхмелених хлопців. Незабаром молодого чоловіка направили на навчання до Червонопрапорного військового училища імені Кірова в місті Орджонікідзе. Там він пройшов сувору військову школу. Курсанти брали участь у боротьбі зі злочинністю, допомагали населенню долати наслідки стихійного лиха в горах. А ще молодий військовий закохався в красуню Галину, яка ось уже півстоліття залишається його вірною і коханою дружиною. Здобувши відразу два дипломи – офіцера мотострілкових військ і техніка-електрика радіо дротяного зв’язку – він розпочав трудову кар’єру на військовому заводі. Потім була служба у внутрішніх військах Архангельської області.
1972 року старшого лейтенанта Пафнутьєва за станом здоров’я звільнили з лав Радянської Армії. Разом з дружиною та дочкою Ігор повернувся в Дністровськ. Працював бригадиром у виробничому об’єднанні «Союзэнергоавтоматика», трудився на Молдавській ДРЕС. Одного разу його запросили на посаду воєнрука в Дністровський технікум. Тоді він ще не знав, що саме ця діяльність стане його справжнім покликанням. За радянського часу Ігоря Сергійовича неодноразово зараховували до десятка кращих воєнруків величезної країни. Ось уже понад 30 років він виховує юнаків і дівчат патріотами рідного краю, готовими захищати свою батьківщину. Про те, що допомагає йому завойовувати авторитет і бути прикладом для студентів, свідчить уся його біографія.
Звістка про укладення миру прийшла в серпні 1992-го. Це була незбагненна радість. Першого вересня Ігоря Пафнутьєва призначили начальником прикордонного контрольно-пропускного пункту в Первомайську, а 14 числа був підписаний наказ про перетворення ТРЗ у прикордонні війська. До 1998 року Ігор Сергійович служив начальником навчального центру прикордонного загону, а пізніше був призначений комендантом прикордонної комендатури Слободзейського району.
Поступово життя ввійшло у звичне русло, і воєнрук повернувся до технікуму. «Забувати нічого не можна, – говорить він. – Скільки страждань, скільки жертв було в Дубоссарах, Бендерах і Кошниці, загинули троє хлопців з Дністровська. Це молоді воїни Сергій Єрмонін, Олександр Ольнєв та Олександр Смирнов. Вічна їм слава! Ми свято шануємо пам’ять про них. Про це я розповідаю першокурсникам на першій лекції, у День Республіки. Обов’язково показую їм документальний фільм про бендерську трагедію «Неоголошена війна», розповідаю про все, що бачив і пережив».
У кабінеті воєнрука Дністровського технікуму енергетики та комп’ютерних технологій все свідчить про його закоханість у свою справу. У центрі, між державними прапорами ПМР і Росії, – портрет Олександра Суворова. По обидва боки – стенди з колекцією військових нагород і знаків відмінності армій різних країн, безліччю пам’ятних вимпелів, які розповідають про участь у різних військово-патріотичних акціях. Привертає увагу посвідчення довіреної особи кандидата в президенти Вадима Красносельського по місту Дністровську. Зафіксовані на численних фотографіях події з життя нашої держави та студентів технікуму тісно переплетені з особистою долею Ігоря Пафнутьєва.
За вагомий внесок у патріотичне виховання молодого покоління воєнрук неодноразово відзначений почесними грамотами та листами подяки керівництва технікуму, держадміністрації Дністровська і Тирасполя, міністра просвіти ПМР, а також Союзу захисників Придністров’я, Асоціації ветеранів війни в Афганістані та Чорноморського козацького війська. Але найдорожча нагорода для нього те, що юнаки та дівчата з радістю йдуть на його заняття і азартно освоюють премудрості військової справи.
«Молоді люди вважають, що така підготовка до військової служби досить важлива, – зізнається Ігор Сергійович. – Багато з них відверто говорять, що в армію підуть обов’язково і, якщо буде потрібно, стануть на захист рідного краю. Я вірю в нашу молодь і бажаю нашій країні міцного миру та процвітання!»
Лара ЧАЙКА.