Спогади про комсомольську юність – це романтичні й світлі почуття, які залишилися в пам’яті від радянських часів і які супроводжують мене у житті.
Тепер ті часи стали майже легендою, але історію не переробити. Для сучасної молоді наш досвід може здатися наївністю і навіть пережитком минулого, але ми вступали до лав ВЛКСМ не для галочки, а цілком усвідомлено. Цю подію ми сприймали як ще один крок до безкорисливості та взаємодопомоги, ще більшої відповідальності за прийняті рішення. Вступ до комсомолу був для нас першим кроком у доросле життя.
Мої мати, батько, дідусь і бабуся за комсомольськими путівками з честю і гідністю піднімали цілину, будували заводи, відновлювали народне господарство країни після війни й пишалися тим, що робили свій особистий внесок у становлення і розвиток великої радянської Батьківщини.
Я на все життя запам’ятав, як мені в міськкомі комсомолу вручали комсомольський квиток ті, кого раніше в комсомол приймав ще мій дід. Це був урочистий день у далекому листопаді 1982 року на рідній Полтавщині. Тоді я почувався невіддільною часточкою тих, кому випала честь гідно продовжувати героїчний літопис своїх предків, пишатися історією та подвигами радянського народу.
Мені пощастило бути свідком того, як рідна Україна розвивалася і процвітала у складі СРСР, як будувалися нові житлові квартали в містах, нові заводи й фабрики. Було непогане життя і надія на щасливе майбутнє.
Мине ще багато часу, і слава нашого минулого наповниться знову святою пам’яттю і повагою до наших батьків і дідів, до тих, хто зумів захистити країну, перемогти фашизм і дав нам можливість стати гідними людьми. Не треба забувати свою історію, адже той, хто намагається забути історію предків, сам приречений на забуття.
Як такого комсомолу нині немає, але залишилися комсомольські справи, традиції, а головне – люди, живі свідки нашої історії.
Віталій КОЛЬВЕНКО.