Українська мова – мова почуттів. А як люди увіковічують свої почуття? Авжеж, у піснях. Немає більш чутливих, вразливих, душевних та ліричних пісень, ніж українські. I неважливо зовсім, стародавні то пісні чи сучасні… Відомо тільки одне: якщо пісню склав та виконує українець, і не відіграє ролі якою вже мовою, ця пісня порине тобі в душу. Така вже сила нашої обдарованості – якщо творимо, якщо співаємо – то вкладаємо, розкриваємо весь свій світ, усю душу…
I це не дивно, бо всі ми – нащадки тих українців, які слухали славетних кобзарів, зачитувалися поемами батька нашого, Тараса, воля якого й почуття навічно відбилися в наших серцях. Найбільшим прихильником української народної пісні був і залишається великий поет, український геній і борець Тарас Григорович Шевченко. Колись він пророчо написав: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Так воно і сталося.
Шевченко і музика
Шевченко і музика – це ще одна сторінка його багатогранної особистості. Нерозривними були для Тараса Григоровича поезія й пісня. Він постійно цікавився музичним мистецтвом, знав і розумів різноманітні жанри народної та професійної музики. Наприкінці 30-х та в першій половині 40-х років XIX сторіччя, живучи в Петербурзі, Шевченко не пропускав жодної нагоди відвідати оперний театр чи концертну залу, стежив за музичним життям столиці, спілкувався з відомими російськими композиторами, музикантами-виконавцями, успішно опановував складні закони музичної естетики.
Не тільки чутливим і вдячним слухачем був Тарас Григорович. Розуміючи роль пісні в житті народу, він вбирав і вивчав зразки народної творчості. У 1846 році, працюючи художником в Археографічній комісії для розбору древніх актів, він записував пісні, легенди, перекази, поміж яких були й його улюблені: «У полі могила з вітром говорила», «Та нема в світі гірш нікому», «Та забіліли сніги», «Ой сидить пугач у степу на могилі».
В особистій бібліотеці Шевченка напередодні його смерті зберігалася ціла низка збірок українських пісень П. Лукашевича, А. Метлинського, М. Максимовича тощо. У повісті «Близнецы» поет цитує понад 20 українських народних пісень. Думка про високу цінність народних пісень висловлена також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Вона вкладена в уста персонажа, від імені якого ведеться розповідь.
Справжній
народний співець
Тарас Шевченко був музично обдарованою людиною. Завдяки своїй феноменальній пам’яті він запам’ятовував пісню з першого разу і вона залишалася в його пам’яті на все життя. Співав пісні переконливо, глибоко переживав їх сюжет. Один із його сучасників писав: «Наче тепер бачу, як інколи було під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотить з очей сльоза».
Очевидно, певну роль у створенні мелодій до віршів із «Кобзаря» відіграв сам поет, який дуже любив співати. В. Ковальов, який у 1841 році проживав разом із Шевченком, згадував: «Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважитися народною піснею, виходив до нас з-за перегородки, сідав на єдиний дерев’яний диван і мовив: «А ну-те, хлопці заспіваймо!» Карпо брав свою скрипку, Гуровський тримав баса – пісня лунала, і ми забували про наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню з творів Тараса Григоровича «Ой повій, вітре, з далекого лугу та розлий нашу тугу». Цю пісню він і сам співав з нами, і керував співами, і мотив до неї він сам створив». Також М. Білозерський у своїх спогадах писав: «Мою матір особливо чарував Шевченко своїм співом; ходить, бувало, плаче від його пісень».
Справжнім народним співцем постає Тарас Шевченко й у спогадах Л. Жемчужникова: «Я, на жаль, чув його співи рідко, і тоді вже, коли життя його розбило і він постарів, – це було в 1860 році. Але й тоді, коли співав покалічений страдник, у кожній нотці відчувалася душа художника, справжнього народного співця».
Особливо любив співати поет своїм братам-кріпакам. Старий садівник качанівського парку В. Тарновського – Андрій Кот, показуючи на Шевченків дуб, говорив: «Отут, під дубом, мій батько й інші кріпаки сходилися ночами слухати, як Шевченко співав їм пісні. Він співав, було, а люди плачуть».
Сповнений тяжких, сумних настроїв, туги за рідним краєм, почав сам творити пісні, у яких виливав свою печаль рідними словами, майстерно поєднавши народнопісенну і літературну форми. До них належить «Причинна», «Катерина», думи «Тече вода в синє море», «Вітер буйний», «Нащо мені чорні брови». Поет також звертався до знавців фольклору й композиторів з проханням покласти вірші на музику.
На жаль, однаковою мірою розвинутися грані Шевченкового таланту не могли. Це стає зрозуміло, якщо поміркувати про його трагічну долю: прожив великий поет-Кобзар коротке життя – лише 47 років, 24 роки з яких був кріпаком, понад 10 років «карався і мучився» в казематах і на засланні, й тільки неповних 13 років був на волі, та й то умовно кажучи, тому що за кожним його кроком стежило «недремне око» шпигунів таємної імператорської канцелярії.
«Кобзар» Шевченка – пісенник українського народу
«Кобзар» Шевченка став своєрідним пісенником нашого народу, джерелом численних музичних творів. До творів поета складав музику найгеніальніший композитор – народ, а слідом за ним –композитори-професіонали, найвизначніше місце поміж яких належить основоположникові української музики – Миколі Віталійовичу Лисенку, який написав на слова Шевченка близько 100 музичних творів і окремою книжкою видав музичні твори «Музика до Кобзаря». Композитор Лисенко і до цього часу – найвидатніший і багатобічний інтерпретатор Шевченка.
З композиторів минулого до творчості Шевченка, крім М. Лисенка, зверталися: К. Стеценко, А. Заремба, П. Чайковський, М. Мусоргський, С. Рахманінов, а також композитори ХХ століття:
Л. Косенко, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Вериківський, Г. Майборода, К. Данкевич. Вони писали твори, присвячені Шевченкові й на його слова. У Західній Україні значне місце посідає творчість композитора Станіслава Людкевича з його монументальним твором «Кавказ».
Напевно, Тарас Григорович не здогадувався, що невдовзі велика кількість його віршів трансформується в пісні. Дослідники нараховують понад 2 000 композицій на слова Шевченка, а весь «Кобзар» містить 227 окремих назв творів.
Багато чудових пісень на тексти Тараса Шевченка створили композитори-професіонали. Деякі з них фольклоризувалися і стали справді народними. До таких пісень належать: «Ой літа орел»К. Стеценка, «Вітер в гаї нагинає» М. Лисенка, «Сонце заходить, гори чорніють» Д. Роздольського тощо.
Тарас Шевченко
і Микола Лисенко
Оксана Захарчук, музикознавець, у своїх дослідженнях зробила такий підсумок: «…Найбільшу кількість творів на слова Тараса Шевченка написав Микола Лисенко. Загальновизнано, що його твори за Шевченковою поезією стали найдосконалішими зразками синтезу музичних і поетичних образів. Для Миколи Лисенка Шевченкова муза була близькою, бо про своє життєве кредо митець так висловився в одному з листів до Ф. Колесси: «Не моє особисте «я» мені любе в моїх роботах, бо я освічений собі чоловік і перейнятий глибоко ідеєю добра до моєї Вітчизни, роблю й працюю на користь їй. Під цим стягом тільки й повинно ходити й діяти…» Музикою до «Заповіту» Шевченка Лисенко розпочав унікальний у світовій музиці цикл вокальних творів на слова одного поета – «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка». До нього увійшли композиції (приблизно 100), які відрізняються за жанровими ознаками: пісні, дуети, тріо, квартети, хорові поеми, кантати. У п’ятичастинній кантаті «Радуйся, ниво неполитая!» слідом за Тарасом Шевченком Микола Лисенко висловлює тверду впевненість у тому, що настане час, коли «Незрячі прозрять… Німим отверзуться уста, Прорветься слово, як вода, І дебр – пустеля неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться». Прекрасна і виразна музика кантати Миколи Лисенка логічно розвиває й посилює поетичні образи. Так інтерпретувати слово геніального Кобзаря міг лише талановитий композитор, який був вірним сином свого народу й безмежно любив Україну. Власне творчість Тараса Шевченка стала тим джерелом, з якого бере початок формування національно визначеного обличчя української професійної музики у творчості основоположника української композиторської школи Миколи Лисенка».
«Реве та стогне
Дніпр широкий»
Учитель гімназії Данило Крижанівський, мабуть, і не сподівався, що покладений ним на музику уривок з поеми Шевченка «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») стане народною піснею. Широка розспівана мелодія набула уособлення сили й незборимості народу. Як символ його непереможності, віри в перемогу над фашизмом звучали інтонації цієї пісні в «Поемі про Україну» композитора О. Александрова в роки Великої Вітчизняної війни. Популярністю цієї мелодії був зумовлений і вибір позивних українського радіо. Гармонізував мелодію для хору композитор В. Косенко.
«Заповіт»
Унікальним явищем творчого музичного процесу є шевченків «Заповіт», до якого зверталися 42 композитори: Г. Гладкий, М. Лисенко, М. Вербицький, К. Стеценко, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, С. Людкевич, Р. Глієр, С. Прокоф’єв та інші.
Гармонійній вправі, написаній на слова «Заповіту» десь перед 1870 роком полтавським аматором Гордієм Гладким, на яку спершу ніхто не звернув особливої уваги, судилося стати безсмертною піснею.
«Заповіт» лунав на антиурядових демонстраціях і мітингах, його співали, проводжаючи в останню путь полеглих борців проти царизму. Як пісня «Заповіт» набрав широкої популярності за межами нашої Батьківщини. Уже в XIX столітті він був перекладений російською, польською, сербською, болгарською, чеською, німецькою, французькою, англійською мовами. Його слухали в Парижі у виконанні славетного Ф. Шаляпіна, його чули в далекій Іспанії, коли українська рота ім. Т. Г. Шевченка у складі інтернаціональної бригади боролася проти фашизму.
Композитор В. Барвінський згадує: «…Скільки музичних інтерпретацій має тільки один «Заповіт»? Крім згаданих раніше творів цього тексту М. Лисенка та М. Вербицького, можна назвати «Заповіт» Л. Ревуцького, В. Барвінського, Б. Лятошинського (що є широкою мистецькою обробкою пісні за музикою маловідомого вчителя з Полтави Г. Гладкого), С. Людкевича (формою найбільший з усіх), у якого ще є дві обробки мініатюри для хору та декілька інших дрібних творів до цих слів. Взагалі треба сказати, що немає українського композитора, який тією чи іншою мірою не зав’язав би творчого контакту з шевченковою музою. Відомі російські композитори П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Мусоргський, грузинський композитор Д. Аракішвілі та багато інших теж написали музику до цього тексту Шевченка.
Ще й донині з неослабним почуттям пригадується мені те величезне зворушення, яке я відчув під час поїздки 1941 року в Тбілісі на декаду радянського грузинського музикального мистецтва. Під час одного з концертів, який відбувся у приміщенні радіокомітету, ми, львів’яни, почули зворушливі звуки шевченківського «Заповіту», музику до якого написав грузинський композитор Д. Аракішвілі. У цьому факті відбилася могутня дружба народів нашої країни. Нам було приємно бачити, як у Грузії шанують нашого великого поета».
Створено не тільки музичні твори до текстів Шевченка, але й опера «Катерина» М. Аркаса, «Наймичка» і «Сотник» М. Вериківського, «Марина» Г. Жуковського, «Назар Стодоля» В. Костенка, «Гайдамаки» В. Рибальченка, Ю. Мейтуса і М. Тіца та чисто інструментальні твори, такі, як симфонічна поема Г. Майбороди «Лілея», тієї ж назви балет К. Данькевича і його симфонічна поема «Шевченко», струнний квартет В. Костенка, фортепіанна сюїта Б. Лятошинського тощо. Кількість музичних творів, написаних на слова Шевченка, доходить до 800.
Використовуючи засоби народної пісні, Тарас Шевченко створив щось надзвичайно близьке до народної пісні, але разом з тим нове, оригінальне, своє. Поет переважно звертається до тих пісень, в яких відбиваються народні прагнення. Народнопісенні елементи дорогоцінними перлами розкидані по всій творчості поета. Він творив у різних жанрах народнопісенної творчості: в нього зустрічається і сумна, сповнена туги й хвилювання за майбутнє дитини, колискова, і похмура гайдамацька пісня, але найбільше – творів, подібних до народних побутових пісень з їхнім багатством тематики та різноманітністю вираження почуттів і настроїв, починаючи від жартівливих і закінчуючи глибоко ліричними про жіночу долю, про нещасливе кохання. Пісня була невіддільною часточкою поетової душі.
Дар’я ЖУРБА,
вчителька української мови столичної школи № 3.
Фото з доступних джерел.