Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина
так кріпко настроїти і натягнути,
щоб з того вийшла музика Бетховена.
Василь СТЕФАНИК
В українську літературу Василь Стефаник увійшов як неперевершений майстер новели. Його шедеври стали яскравим свідченням засвоєння новітніх досягнень європейських літератур. Творчість новеліста стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями української літератури кінця XIX – початку XX століття.
Його називали «володарем дум селянських» і «поетом мужицької розпуки» за глибоке знання селянської душі й суворої правди життя. В історію світової літератури Василь Стефаник увійшов як неперевершений майстер психологічної новели.
Біографічна довідка
Народився Василь Семенович 14 травня 1871 року в с. Русові (нині Снятинського району Івано-Франківської області) у сім’ї заможного селянина.
Дванадцяти років підліток став учнем польської гімназії в Коломиї. З четвертого класу залучився до діяльності гуртка гімназичної молоді, яка вела громадсько-культурну роботу поміж селян (зокрема, організовувала читальні).
Стефаник-гімназист почав пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів він опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: «Нечитальник» та «Лумера».
Через звинувачення в нелегальній громадсько-культурній діяльності юнак змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжив його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився із Франком, з яким потім підтримував дружні стосунки.
Після закінчення гімназії (1892), Стефаник вступив на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринув у літературне і громадське життя Кракова: приєднався до товариства студентів-українців «Академічна громада», що тягнулося до радикальної партії. У студентські роки він особливо багато читав, пильно стежив за сучасною літературою, зблизився з польськими письменниками.
Стефаник-студент брав активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширював творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізував свою діяльність як публіцист.
Кохання в житті В. Стефаника
Перше глибоке почуття Василь Стефаник розділив з Євгенією Бачинською, сестрою товариша Лева Бачинського. Туберкульоз знищив кохання. Після повернення в рідне село, він познайомився з прогресивним священиком Кирилом Гамораком із сусіднього села. Згодом доля химерно й тісно поєднала Василя Семеновича не лише зі священиком, а й з трьома його доньками. Найстарша, Євгенія Калитовська (старша за письменника й на той час заміжня), стала палкою і забороненою (хоч і взаємною) любов’ю письменника. Проте доля подарувала їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга –Ольга – стала його дружиною, а третій – Олені Плешкан – довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника.
З Ольгою, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї священика Кирила Гаморака, він одружився 26 січня 1904 року. Її батько високо цінував творчість зятя. Сімейне щастя Стефаника тривало 10 років: 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василя на 43-му році життя вдівцем із дрібними дітьми – трьома синами. Доглянути малолітніх племінників прийшла третя сестра з родини Гамораків – Олена Плешкан.
Літературний шлях письменника-новеліста
Часом особливо напружених шукань Стефаника були 1896-1897 роки. Його намагання відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. Він написав низку поезій у прозі та спробував видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Однак, підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що залишилися в архівах його друзів, були опубліковані вже після смерті автора («Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси» тощо).
Під час Першої світової війни австрійські військові власті заарештували Стефаника за зв’язки з російськими солдатами. Страждання трудящих, породжені війною, змусили літератора знову взятися за перо, і він пише низку антивоєнних новел.
Стефаник-новеліст
Новели вражають своєю правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю. Художник Іван Труш, наприклад, писав, що Стефаник «представив мужика», або ліпше сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним». Раділа Леся Українка, що молодий новеліст досить швидко «…став знаменитістю на своїй батьківщині».
Василь Стефаник вважається в Україні творцем жанру стислої соціально-психологічної новели. Йому властиві такі прикмети стилю, як гранична стислість, емоційна наснаженість, лаконізм. Новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Ніколи не даючи широких деталізованих описів природи, підбираючи дві-три найбільш характерні для пейзажу деталі, немовби мимохідь, автор створює невеличку замальовку, що надзвичайно допомагає читачеві уявити обстановку, в якій відбувається дія. Головна увага зосереджується на відтворенні душевних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті, – ліризм.
Його жанр є цілком самобутнім. Критика інтуїтивно відчула, що новелістика Стефаника (вживаємо як синонім до терміна «мала проза») не однотипна, і тому називала його твори по-різному: мініатюри, поезії, поезії в прозі, ескізи, етюди, образочки, короткі образки, нариси (коротенькі, короткі, малі, дрібні), новелки; новели (короткі, невеличкі, малюсінькі, автобіографічні, психологічні), оповіданнячка, оповідання-поеми, оповідання (новелістичні, мініатюрні), ідилії, пісні, поеми, драми, трагедії, сцени; картини, малюнки, фотографії, студії, перлинки; імпресії), однак здебільшого – поезіями в прозі, новелами, оповіданнями. Новели Стефаника – це об’єктивна лірика. «Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, не підфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії», – писав Іван Франко.
Перший період творчості: 1897 – 1901 рр.
Тема його новел – важке життя західноукраїнської сільської бідноти, її остаточне зубожіння і пролетаризація. Леся Українка писала: «Стефаник змальовує селян, які опинилися на порозі до повної пролетаризації або вже переступили цей поріг; утім, перехідний найболючіший стан майже виключно цікавить молодого письменника».
У село все більше проникали капіталістичні відносини. Багатіли куркулі та лихварі, а сотні господарств руйнувалися. Учорашні ґазди масово ставали наймитами. Це письменник зобразив у новелах «З міста йдучи», «Май», «Давнина», й особливо у «Синій книжечці». Останній твір автор назвав «малесенькою трагедією усіх хлопів на світі».
Бідність, нужда і голод у селах породжували жахливі родинні трагедії: удовець Гриць Летючий («Новина») не мав змоги зігріти й нагодувати двох дітей. У низці творів «Ангел», «Осінь», «Діти», «Святий вечір», «Вістуни», «Озимина», «Сама-саміська» тощо розкрита гірка доля старих і нездатних уже до роботи людей у бідняцьких родинах.
Зростання політичної свідомості бідноти знайшло відображення у новелі «Лист», що була присвячена «політичним арештованим мужикам на святий вечір». Автор звеличував тих, які сміливо «неправду корчували» й вірили у справедливість революційної справи. У незакінченій новелі «Комісар староста і дідич» (1902) змальовано страйк сільських пролетарів під час жнив. Бунтівничим настроєм пройнятий твір «Межа».
Другий період творчості: 1916 – 1933 рр.
Цей часовий період розпочинається антивоєнними новелами, перша з яких – «Дівоча пригода». Автор показав жахи війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не усвідомлює усього трагізму тієї ситуації, а в читача стигне кров від жаху.
Західноукраїнське село під гнітом шляхетської Польщі показане у творах «Воєнні школи», «Morituri», «Дурні баби», «У нас все свято». Дві ліричні сповіді Стефаника – «Моє слово» й «Дорога», новели «Давня мелодія» і «Вечірня година» написані за автобіографічними мотивами.
Першу світову війну письменник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили Василя Стефаника, і саме у Відні, після майже 15-річної перерви, у нього «знову народилося слово». Одна за одною з’являлися новели «Дівоча пригода», «Марія», «Сини», «Вона-земля», «Пістунка», що мали антивоєнний характер. У них змальовано трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пронеслася, як смерч, усе знищуючи на своєму шляху, війна.
Після війни настало нове лихо: окупація західноукраїнських земель жорстоким польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили та на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах «Дід Гриць», «Morituri» та «Воєнні шкоди».
З цих творів, написаних під час Першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника «Земля», що вийшла 1926 року у Львові.
Новела «Камінний хрест»
Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном? Протягом 1890 – 1910 років тільки з Галичини виїхало 300 тисяч жителів. Цю тему порушували різні письменники. Та й розглядалося питання по-різному. Бо ж і покидали рідну свою батьківщину люди з різних причин.
У Стефаника в «Камінному хресті» еміграція – як порятунок з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерті – це штовхало селян до еміграції. Однак втрата батьківщини теж була для багатьох рівноцінною смерті. Так і виник камінний хрест на «могилі» живих людей, як символ трагедії українців.
В основу твору покладено справжній факт. Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, який і понині стоїть на найвищому пагорбі в Русові. Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини та синів: «Два роки нічого в хаті не говорилося, лише Канада та й Канада…» Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада – це могила для нього і дружини.
На горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле», що його отримав Іван у спадщину від батьків, на нього витратив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Hе багачем, але свій шматок хліба мав. Нині, на старість літ, господарство, налагоджене неймовірними зусиллями та каторжною працею, Іван добровільно залишав. «Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витримати», – чути розпач у словах селянина. Для героя розставання з рідною землею – трагедія. Пройнятий страшною тугою, Дідух почувався каменем, викинутим хвилею на берег. Він увесь наче закам’янів.
Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець – усе це намагання автора показати читачеві людське горе і водночас сподівання трудівника на краще майбутнє. Василь Стефаник – знавець психології, поведінки людини в найкритичніші хвилини життя. Письменник часто показує свого героя в ситуації відчаю, розпуки, тобто в такому стані, коли наболіле виривається назовні. Камінний хрест з іменами Івана та його дружини, поставлений Дідухом на глиняному горбі, став пам’ятником не лише його родині, а й усім трудівникам, які виїздили до «Гамеpики» й Канади, що асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом трагізму життя селянина-бідняка, емігранта.
Творча спадщина
У доробку Василя Стефаника 72 новели, публіцистичні статті. Є ще листи, які самі по собі – маленькі драми. Така його творча спадщина. Багато це чи мало? Цінується вона не за тим, скільки творів є в ній, а які вони за змістом, як створені. Василь Стефаник написав стільки не тому, що забракло хисту. Він віддавався творчості сповна, був неймовірно вимогливим до слова, що спонукало до титанічної праці.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання «…сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав іще». На його долю випало найбільше для художника щастя: він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.